У дисертаційній роботі здійснено узагальнення теоретичних засад державного регулювання розвитку інноваційного підприємництва та світового досвіду застосування інструментів його стимулювання, що дозволило обґрунтувати напрями вдосконалення державного регулювання інноваційного розвитку економіки України у частині стимулювання інноваційної активності суб’єктів господарювання через запровадження дослідницького податкового кредиту, дія якого спрямована на мінімізацію впливу головної перешкоди розширення інноваційної діяльності – браку власних коштів у суб’єктів господарювання. Це дозволило сформувати низку висновків, зокрема: 1. Виокремлено два підходи до трактування поняття „інноваційне підприємництво” – процесний і функціональний. З позицій процесного підходу інноваційне підприємництво є комплексом взаємопов’язаних дій щодо інтеграції етапів інноваційних процесу та побудови системних і стійких ланцюгів генерування інновацій, починаючи від етапу ДіР до етапів практичного провадження і дифузії нововведень. З точки зору функціонального підходу – це форма економічної діяльності, зорієнтована на максимізацію обсягу привласненої інноваційної квазіренти шляхом капіталізації об’єктів права інтелектуальної власності в результаті формування нового попиту на товари і послуги та його задоволення шляхом створення і виробництва інноваційної продукції. 2. Формування та привласнення інноваційної квазіренти – надвисокої норми прибутку, одержаної в результаті набуття тимчасового монопольного становища на ринку внаслідок успішної дифузії інновацій, є ключовим мотиваційним фактором суб’єкта інноваційного підприємництва. Зазначена особливість відрізняє інноваційне підприємництво від інноваційної інфраструктури, яка лише формує умови для створення інноваційної квазіренти та бере учать у процесі її перерозподілу. Відтак саме інноваційне підприємництво необхідно розглядати як фактор соціально-економічного розвитку країни, проте лише за умови локалізації ним інноваційної квазіренти в межах національної економіки. 3. Як об’єкт державного регулювання інноваційне підприємництво слід розглядати у контексті забезпечення його розвитку, під яким розуміється набуття ним ознак макроекономічного явища – здатності впливати на якісні та кількісні показники розвитку національної економіки, зокрема забезпечувати: розширення масштабів споживчого попиту; підвищення ефективності використання ресурсів; зростання показників наукоємності ВВП; розширення попиту на висококваліфіковану робочу силу, створення позитивних зовнішніх ефектів для розвитку системи генерування знань. 4. Для економік, яким притаманні трансформаційні риси, більш актуальною є необхідність спрямування впливу держави на формування ринкових механізмів для реалізації функцій інноваційного підприємництва. Основні пріоритети державного регулювання розвитку інноваційного підприємництва мають бути спрямовані на формування економічних стимулів його розвитку, а цілі та механізми застосування таких стимулів – сприяти збільшенню обсягів локалізованої інноваційної квазіренти в межах національної економіки. 5. Необхідність розроблення принципово нових підходів до формування державної інноваційної політики, орієнтованих на забезпечення розвитку інноваційного підприємництва в Україні, обґрунтована, з одного боку, подальшим екстенсивним розширенням діяльності обмеженого кола суб’єктів інноваційного підприємництва, а з іншого – спрямованістю чинних механізмів державного стимулювання інноваційної діяльності на заохочення екстенсивного розширення обсягів виробництва інноваційної продукції, безвідносно від частки її інтелектуальної складової, яка визначає обсяг сформованої інноваційної квазіренти. Переважна більшість чинних в Україні механізмів стимулювання не відповідають вимогам СОТ щодо надання державної підтримки, оскільки є персоніфікованими та антиконкурентними. 6. За умов розвитку ліберальної демократії і слабких державних інституцій успішність системних економічних перетворень задля реалізації інноваційної моделі розвитку національної економіки шляхом застосування інструментів прямої державної підтримки є маловірогідною, оскільки застосування принципів ендогенного інноваційного розвитку, покладених в їх основу та спрямованих на реалізацію лінійної моделі інноваційного процесу, неминуче призведе до поглинання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу іноземними суб’єктами інноваційного підприємництва та привласнення створеної на його основі інноваційної квазіренти поза межами економіки України. Зазначене актуалізує застосування неперсоніфікованих фіскальних інструментів економічного стимулювання інноваційної активності, спрямованих на нарощування інноваційного потенціалу вітчизняними суб’єктами господарювання, зокрема збільшення ними інвестицій у ДіР. Застосування таких пільг відповідає вимогам СОТ і не спотворює умови конкурентної боротьби на ринку ресурсів, разом з тим дозволяє розширити масштаби зовнішніх ефектів для всієї економіки від здійснення таких інвестицій. 7. Обґрунтовано, що для цілей розвитку інноваційного підприємництва в Україні доцільно застосовувати дослідницький податковий кредит – інвестиційний податковий кредит у вигляді зменшення суми нарахованого податку на прибуток в обсязі, що дорівнює встановленому відсотку від обсягу здійснених у поточному році кваліфікованих витрат суб’єкта господарювання на ДіР і не перевищує встановленого відсотка річного оподатковуваного прибутку. 8. Розрахунок впливу дослідницького податкового кредиту на показники державного бюджетну та наукоємності ВВП показав, що за умови встановлення ставки дослідницького податкового кредиту на рівні 50 % кваліфікованих витрат на ДіР, що відображатиме участь держави як співінвестора приватних ДіР, забезпечуючи таким чином зацікавленість підприємств у цільовому використанні таких коштів. Застосування такої пільги дозволить збільшити значення показників наукоємності ВВП на 0,15 – 0,20 %, а обсяги недонадходжень держаного бюджету у перші два роки застосування такої пільги не перевищуватимуть 0,30 – 0,35 % видатків державного бюджету. | 