У дисертації вирішено актуальне наукове завдання щодо удосконалення теоретико-методологічних основ державного управління етнонаціональними відносинами в контексті формування української національної ідеї як системоутворюючого чинника, що консолідує націю в державотворчому процесі. Отримані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета й завдання дослідження дають можливість зробити такі висновки та внести пропозиції. 1. На підставі дослідження літературних джерел щодо державного управління етнонаціональними відносинами в контексті формування національної ідеї показано, що до цього часу дана тема комплексно не розглядалася. Становлення теоретичної бази за темою дослідження відбувалося в трьох автономних напрямах – державного управління, державного управління етнонаціональними відносинами, національної ідеї. Розгляд цих напрямів у поєднанні визначив, що використання національної ідеї як системоутворюючого чинника державного управління етнонаціональними відносинами дозволяє суттєво змінити погляди щодо ролі складових етнічної структури суспільства у державотворчих процесах, а їх консолідація навколо титульного етносу за наявності загальновизнаної національної ідеї сприятиме формуванню української політичної нації, а, отже, становленню громадянського суспільства та правової демократичної держави-нації. 2 На підставі ретроспективного огляду досліджень з питань етнонаціональних відносин, державного управління цією сферою та національної ідеї показано, що формування теоретичних основ з зазначених напрямків на теренах сучасної України відбувалося в три етапи: перший – друга половина ХІХ – початок ХХ ст., другий – радянський період (початок ХХ – 90-ті рр. ХХ ст.), третій – сучасна доба, що починається з 90-х рр. ХХ ст. Для кожного з цих етапів характерною є відмінність світоглядних концепцій щодо розвитку етнонаціональних відносин: від моноідеологічних поглядів марксизму до плюралізму поглядів сучасності. Зокрема, для першого етапу характерним є розгляд етнонаціональних процесів з двох різних позицій: з однієї сторони народництва, де всі етнічні групи (український народ) у рівній мірі розглядаються як суб’єкти державотворення, або з позицій елітаризму, коли головна роль у формуванні й розвитку державності відводиться свідомій національній еліті. На другому етапі – радянському – домінувала єдина, така, що не підлягала критиці, егалітаристська концепція, в основу якої покладалася марксистська класова теорія, згідно з якою міжетнічні проблеми підмінялися класовими і саме класи розглядалися рушійною силою історичного процесу. Третьому етапу притаманна переважно критика марксистських класових поглядів на природу суспільного розвитку без оцінки ролі окремих етнічних груп в українському державотворенні, без наголосу на потребі формування української політичної нації як головного суб’єкта державотворчого процесу, що пов’язано з відсутністю загальноприйнятої національної ідеї. 3. Розгляд понятійно-категоріального апарату щодо теми дослідження дозволив уточнити визначення поняття „національна ідея” як форми сприйняття сутності народу, в якій відображений сенс і фундаментальні принципи його існування, що зумовлюють перетворення його в націю, і яка розглядається як суспільний феномен, що містить в собі вихідну причину, бажану мету й можливий результат діяльності нації, має змінний характер і реалізується через політичні механізми впливу. Запропоновано покласти в основу сучасної української національної ідеї зміст преамбули до діючої Конституції України, згідно з якою вихідною причиною національної ідеї має розглядатися багатовікова історія українського державотворення і здійснене українською нацією, усім українським народом право на самовизначення, бажаною метою – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, можливим результатом – Україна як економічно розвинута демократична, соціальна, правова держави. Обґрунтовано особливе значення національної ідеї в державному управлінні етнонаціональними відносинами як чинника консолідації різних етносів, що проживають на території країни і ідеологічної бази для формування політичної нації, державної політики та власне системи державного управління етнонаціональними відносинами. 4. Розгляд існуючих тенденцій етнополітичного розвитку показав, що в сучасній Україні міжетнічні відносини характеризуються в цілому толерантністю, спрямуванням їх до стабілізації та інтеграцією національних меншин в українському соціокультурному просторі. Але водночас відносини всередині титульного етносу носять суперечливий, досить часто – дезінтеграційний характер, що багато в чому обумовлено відсутністю національної ідеї, яка повинна виступити основним консолідуючим чинником українського суспільства, а, відповідно, створювати ідеологічну базу для формування української політичної нації. 5. На підставі дослідження організаційно-правових засад державного управління етнонаціональними відносинами в сучасній Україні та стану етнополітичного розвитку продемонстровано, що за умов змін, які відбуваються в державі, сутність сучасних особливостей розвитку титульного етносу полягає в існуванні у відносинах між українцями різних регіонів стійкого конфліктного поля напруги, що перманентно штучно посилюється, зокрема, під час виборчих перегонів. Стабільно низький рівень життя, скорочення чисельності та старіння населення аж до можливої демографічної кризи посилюють негативні тенденції дезінтеграційного характеру всередині титульного етносу. На підставі зазначеного можна стверджувати, що він потребує з боку держави окремої уваги, а саме, розробки й реалізації заходів, що будуть сприяти його адаптації до умов розбудови національної держави та змін, які відбуваються в державі в період трансформації основ політичної, соціальної, економічної та духовної сфер суспільного життя. 6. Дослідження стану державного управління етнонаціональними відносинами в Україні показало, що серед проблем державного управління етнонаціональними відносинами в Україні найбільш значущими можна визначити: відсутність об’єктивної оцінки стану етнонаціональної сфери, вузькогалузевий несистемний підхід до управління цією сферою, невикористання у повному обсязі наявних ресурсів. Основною передумовою подолання перелічених недоліків є застосування системного підходу, що дозволить виділити загальні ознаки системи державного управління етнонаціональними відносинами та її специфічні аспекти, визначити методологічну особливість, розробити модель організаційно-функціональної структури системи державного управління етнонаціональними відносинами. Крім того, запропоновано механізми удосконалення ресурсного забезпечення державного управління етнонаціональними відносинами, серед складових якого за сучасних умов найбільшої актуальності набувають ідеологічний, інформаційний, освітній, мовний і культурний компоненти. 7. Національна ідея, на думку автора, – це об’єктивний чинник, на підставі якого існує можливість стабілізації та гармонізації етнонаціональних відносин у сучасній державі. Це можливо завдяки її здатності як системоутворюючого чинника консолідувати поліетнічне суспільство, спрямовувати його на досягнення загальнонаціональних цілей. Показано еволюційний характер національної ідеї, яка в процесі формування й розвитку національних держав має пройти декілька фаз, серед яких виокремлюються: ідея боротьби за власну державність; ідея збереження й стабілізації на конституційних засадах цієї державності; ідея удосконалення конституційних основ державності; що потребує відповідних змін у системі державного управління етнонаціональними відносинами. Це дозволить їй концентрувати зусилля не тільки на вирішення поточних проблем міжетнічних відносин, а й забезпечувати консолідацію етнічних складових суспільства в державотворчому процесі. Наголошено, що державне управління етнонаціональними відносинами має набути ознак загальнодержавної системи, де системоутворюючим чинником виступить національна ідея. 8. На підставі результатів дисертаційного дослідження, розгляду вітчизняного і зарубіжного досвіду окреслено основні напрямки удосконалення державного управління етнонаціональними відносинами в контексті формування української національної ідеї, серед яких слід виокремити удосконалення його організаційно-функціональної структури. До чинної організаційної структури державного управління етнонаціональними відносинами автор пропонує включити інституцію, що повинна була б виступити ключовою ланкою в координації й узгодженні діяльності окремих структурних складових системи державного управління етнонаціональними відносинами. Цю роль, наприклад, може виконувати Рада національної безпеки і оборони України. При цьому система державного управління етнонаціональними відносинами в Україні має охоплювати горизонтально поєднані структури з чітко визначеними повноваженнями в цій сфері (міністерства та державні комітети), а також підрозділи центральних органів виконавчої влади на місцях, які реалізовуватимуть покладені на них функції у межах визначеної державної політики та з урахуванням регіональної специфіки. До переліку усталених у вітчизняній традиції основних функцій державного управління автором рекомендовано включити функцію консолідації суспільства, реалізація якої повинна забезпечити згуртування поліетнічної спільноти на етапі формування української політичної нації. У контексті реалізації основних функцій державного управління пропонується розглядати також функцію сприяння адаптації титульного етносу до умов розбудови національної держави, що має забезпечити сталість державотворчих процесів в Україні. Реалізація заходів, спрямованих на удосконалення державного управління етнонаціональними відносинами передбачає залучення загальнодержавних та регіональних програм до розв’язання конкретних проблем в етнонаціональній сфері. |
