Проведене дослідження проблеми управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.) й узагальнення його результатів, підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилась. На основі здійсненого дослідження зроблені такі основні висновки й пропозиції. 1. У період адміністративної реформи в Україні особливе значення має розвиток системи державного управління освітою, зокрема вищою, що склалася. Об’єктивно-конструктивне, системне вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду, нагромадженого наукою, стало найважливішим джерелом для визначення стратегії сучасної наукової галузі - державного управління. Саме системний підхід сприяє глибшому розумінню закономірності поступового розвитку органів державного управління вищою освітою, зумовленості їх від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників; виявленню зв’язків, оцінок сучасного стану державного управління в освітній галузі й розкритті напрямів його подальшої еволюції. Вивчення й узагальнення досвіду функціонування й історії розвитку органів державного управління вищою освітою в Україні дає змогу з’ясувати не тільки характерні особливості розвитку української теорії та історії державного управління, а й загальні тенденції, можливості й перспективи становлення й розвитку національного галузевого управління, зокрема, управління вищою освітою на засадах гуманізму й демократизації. Аналіз свідчить, що державна влада в усіх країнах втручається в справи навчання й виховання кадрів, але всюди по-різному. У лідерів державного централізму відбувається виражена “ерозія” державницького монополізму, верховенство влади. У них відсутній дієвий громадський вплив на формування освітньої політики, формування й реалізацію системи, стилю, цілей і методів управління. 2. Дослідження історичного досвіду розвитку органів державного управління вищою освітою, особливостей сучасного стану й тенденцій розвитку, а також категоріональний аналіз проблеми у філософській, правовій, соціологічній і психолого-педагогічній літературі дали змогу визначити поняття “державне управління вищою освітою”. Державне управління вищою освітою – це діяльність органів державної влади з вироблення організуючих, координуючих, регулюючих впливів на систему вищої освіти з метою забезпечення потреб суспільства й держави у кваліфікованих фахівцях і створення умов для самоорганізації особистості. Воно відбиває сутність, характер і ціннісно-функціональний аспект професійної підготовки й підвищення кваліфікації управлінських кадрів вищої освіти. Доведено положення про багатоаспектне використання поняття “державне управління вищою освітою” як складової частини загальнонаціональної системи державного управління освітою, а також конкретного вищого навчального закладу; як системи підготовки фахівців із наукової галузі державного управління, що принципово відрізняється за цілями, змістом, функціями й структурою від підготовки фахівців з інших галузей. Управління вищою освітою є однією з важливих проблем державного управління, ефективне розв’язання якої в сучасних соціально-економічних умовах вимагає наукового обгрунтування нових підходів до визначення змісту реформування управління вищою освітою й організації підготовки кваліфікованих державних службовців освітньої галузі, а також урахування світових і вітчизняних тенденцій, перспектив розвитку державного управління вищою освітою в умовах трансформації сучасного українського суспільства. 3. На засадах об’єктивного, етико-гуманістичного підходу й провідних положень теорії та історії державного управління, сучасної філософії вищої освіти, людинознавчих цінностей розроблено концептуальні теоретичні основи державного управління вищою освітою в сучасних соціально-економічних умовах. Вони грунтуються на підході до державного управління вищою освітою як цілісної системи управління, що будується на основі органічної єдності загального, особливого й індивідуального й має власний зміст, мету, функції, структуру, закономірності й протиріччя, поєднує в собі дві тенденції - керівну й керовану, що цілеспрямовано розвиваються. Загальне - це складова частина наукової галузі державного управління - галузевого управління, пов’язаного з накопиченням суспільством відповідного досвіду управління вищою освітою на різних етапах його розвитку. Особливе - має свою специфіку, зумовлену особливостями наукового обгрунтування системи державного управління вищою освітою нового типу. Індивідуальне - відображає залежність підготовки висококваліфікованих державних службовців не тільки від поєднання загального й професійного розвитку особистості, але й від принципів системи освіти: демократизації і гуманізації, колегіальності й автономізації, єдиноначальності й інтеграції, педагогізації і диференціації, національного й регіонального підходів. Діалектика загального, особливого й індивідуального вимагає, щоб залишаючись відкритими, вбираючи загально-людське, культура й освіта не втрачали своєї національної самобутності. У системі розвитку державного управління в освітній галузі досліджуваного періоду існував феномен фетишизації загальновизнаних необхідних і основоположних принципів гуманізації, єдиноначальності, колегіальності. Гуманізація суспільних відносин і передусім управління, є в наш час не просто привабливим з етичного погляду гаслом, а нагальною потребою, справою, від здійснення якої залежить виживання людства. Кардинальний шлях гуманізації управління освітою передбачає, що орієнтація на розгортання індивідуальних можливостей особистості поєднується з її залученням до національної і світової культури й не просто до її готових, нехай найцінніших результатів, а й до діалогічного за своїми механізмами процесу її творення. Колегіальність як принцип, що набув поширення в 1917-1919 рр., пропагується й діє сьогодні, але кримінальна відповідальність за прийняте колегіальне рішення в нас відсутня. Колегіальний орган, як і посадова особа, за нашим законодавством не несуть відповідальність за прийняття таких рішень. Достатньо ввести систему чіткого розподілу персональних повноважень, прав і повної відповідальності, і ніхто з керівників не підпише колегіальних рішень, що викликають сумнів, оскільки за них треба нести персональну відповідальність. Відповідальність - не нав’язаний ззовні обов’язок, а відповідь на звернення до суб’єкта, прохання, що сприймається як власна турбота. Відповідальність у прямому розумінні - це повністю добровільний акт, відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути відповідальним – означає бути вільним, правдивим і готовим відповісти за свої дії і вчинки. Вивчення досвіду управління вищою школою в досліджуваний період свідчить, – коли відсутня відповідальність, не може йти мова про будь-які навіть найпростіші демократичні форми управління. Демократія вважається з давніх давен умовно-зразковою, привабливою, прийнятною формою суспільного буття, оскільки не відмовляється від “кратоса” - організаційно-владного фактора. Демократія уособлює процес налагодження суспільних стосунків співробітництва, який кладе край поділу на керівників і позбавлених права на власну думку виконавців, але грунтується на організації, найсуворішій дисципліні й підпорядкованості; означає багатоступеневу систему відповідальності всіх без винятку від підлеглого до керівника, кожного зокрема. Головним у демократичному процесі управління вищою освітою має бути формування правового, відповідального типу взаємодії між керівництвом і підлеглими, подолання безправ’я останніх. Саме демократія в освітній галузі спроможна стати дійовим засобом, необхідним чинником, що не дає змоги єдиноначальності вироджуватись у режим всевладдя, який поєднує стан сваволі й безправ’я, безапеляційний стиль керівництва й понівечену гідність підлеглих кріпаків, що не мають жодного засобу впливу на свого керівника. Принцип єдиноначальності став одним із найважливіших організаційних принципів, основою системи централізованого керівництва освітою, зокрема вищою, за якою на чолі освітніх структур стоїть начальник, наділений одноосібною розпорядчою владою і відповідними правами стосовно підлеглих. 4. Як соціальний феномен процес розвитку державного управління вищою освітою включає три умовно визначені й обгрунтовані нами взаємопов’язані періоди розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 рр. Кожен період визначається: соціально-економічними умовами, рівнем розвитку теорії і практики державного управління, суб’єктами реалізації мети й завдань розвитку системи державних керівних органів вищої освіти в Україні. 1917-1919 рр. - це період становлення основ українського демократичного правового державного управління освітньою галуззю, заснованого на принципах гуманізації й демократизації, колегіальності й єдиноначальності, інтеграції і диференціації управління. У період УНР ставилось завдання побудови демократичного правового державного управління, заснованого на поєднанні розумної централізації і децентралізації. 1920-1930 рр. - період пошуків нової оптимальної системи, моделі радянського державного управління вищою освітою, посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства, однопартійності й централізації управління, збільшення адміністративного апарату, бюрократизація його діяльності. 1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної системи управління вищою освітою як організаційної основи тоталітарного режиму, посилення бюрократичного централізму і втрата децентралізації. Здійснене дослідження дає можливість виділити й актуалізувати той факт, що в короткий період демократизації після Лютневої революції 1917-1919 рр. відбулась демократизація і гуманізація єдиноначальності. У цей час поширюється система партиципації (співучасті) і виборності державних і громадських органів, заміщення керівників, науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Вони обиралися закритим (таємним) балотуванням, періодично звітувалися перед своїми підлеглими, перспективні висувалися на вищі посади. Розвиток виборних засад у вищій освіті - суто демократичний імператив, що означає подолання фактичної ізоляції, усунення колективів від управлінської діяльності, саме демократично проведені вибори, - середовище управлінців, освітян, перешкоджали добору кадрів на грунті протекції, родинних зв’язків, підлабузництва, обмежували поле управлінської діяльності єдиноначальника. Це сприяло відродженню такої невід’ємної сторони єдиноначальності, як неодмінність неподільної відповідальності за управлінську діяльність. Із середини 30-х років принцип єдиноначальності перестає існувати в чистому вигляді. Єдиноначальність починає контролюватись, кожен крок керівника-єдиноначальника в системі вищої освіти підпадає під жорсткий партійно-політичний контроль від фази призначення на посаду до звільнення з неї. Репресії, гоніння на вільнодумців, стримування демократизації, розгул бюрократизму, комчванство, корупція були породжені деформаціями й відхиленнями в системі державного управління. Командно-адміністративна система набирає сили. Від керівників вимагалося тільки активно пропагувати серед мас і втілювати в життя нові постанови й директиви. Перехід до жорсткого планування обернувся згортанням творчості, ініціативи й самобутності в керівників-управлінців, зниженням їх матеріальної заінтересованості в результатах своєї діяльності. Єдиноначальність і колегіальність шануються лише на словах. Запропонована періодизація дала можливість виявити принципові зміни розвитку державного управління вищою освітою в кожному з досліджуваних періодів; розкрити взаємозв’язок між попереднім і наступним періодами розвитку, визначивши специфічні риси кожного з них; сформувати цілісне уявлення про розвиток системи державного управління вищою освітою як соціально-історичне явище, розглянувши його найважливіші тенденції і суперечності. 5. Проведене дослідження дає змогу: - відтворити цілісну картину пошуків шляхів становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні; - теоретично обгрунтувати й оцінити реальний доробок складових системи вищих органів державного управління (Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти, Міністерства освіти та мистецтв, Народного комісаріату освіти, Комітету у справах вищої школи, Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, Міністерства освіти); - виявити особистий внесок і стиль керівництва вищим органом державного управління освітою: І.М. Стешенка - “батька рідної вищої школи”, першого міністра народної освіти України; В.К. Прокоповича - “акуратного, ділового, точного в думках, виразах і праці керівника”; М.П. Василенка - міністра освіти та мистецтва, що прийшов розвивати, а не руйнувати вищу освіту; В.П. Науменка - лідера-просвітителя за покликанням; І.І. Огієнка - “державотворця, духовного велетня”, організатора вищої школи з високим рівнем сформованої національної свідомості; Г.Ф.Гринька - який заперечував політехнічну освіту, але відстоював свої погляди, що виражалися в щирій любові до радянської Вітчизни, партії та її керівників-вождів; В.П.Затонського - “вірного сина партії”, лідера-організатора-енциклопедиста; О.Я.Шумського - борця за українізацію вищої школи; М.О.Скрипника - “твердокам’яного більшовика”; П.Г.Тичини - керівника великого організаторського таланту. Головним у їх управлінській діяльності переважно був демократично-авторитарний стиль, що забезпечував ефективну спільну діяльність керівництва й колективу в результаті використання досвіду, знань працівників, поваги, шанобливого ставлення до них, налагодження міжособистісних стосунків, розвитку ініціативи, самостійності, творчої співпраці з колективом; колегіальності в прийнятті управлінських рішень, постійного підвищення свого професійного творчого потенціалу. 7. Зростає потреба в більш повному й оперативному використанні результатів історико-теоретичних досліджень із державного управління вищою освітою особливо на практиці, а саме: при розробленні теоретичних засад і концепцій подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою; утілення в практику конструктивних ідей та історичного досвіду (громадсько-державний характер управління: опікунські, спонсорські ради, фонди, товариства) з метою демократизації, гуманізації і автоматизації державного управління вищою освітою; для створення сучасної нормативної бази й розроблення комплексу науково-методичних матеріалів із забезпечення підготовки, підвищення кваліфікації, освітньо-кваліфікаційних стандартів і професіограм, підвищення професійного статусу й конкурентоспроможності державних службовців освітньої галузі. Назріла необхідність утілення в життя - Закону “Про вищу освіту”, розробки директивних і нормативних актів, що забезпечують умови діяльності державно-громадських органів управління вищою освітою. Міністерству освіти і науки України необхідно передати всі вищі навчальні заклади, як це було зроблено в 1917-1919 роках, щоб не було дублювання підготовки спеціалістів різногалузевого підпорядкування. Необхідно позбутися в суспільно-чиновницькій свідомості традиційно зневажливого сприйняття підлеглих як громадян “нижчого гатунку”. Певні правообмеження управлінців-освітян є необхідними й неминучими в специфічних умовах державної служби, але це не має призводити до загальної зміни громадського статусу особи. Універсальною вимогою до визначення демократично-правового статусу управлінця мусить бути законодавче забезпечення таких організаційних і комунікативних форм, за якими кожна людина залишається відповідальною, ціннісною, самостійною і величною. Зміст демократизації управління вищою освітою повинен містити заходи щодо створення відповідного законодавчого середовища, управлінських традицій, які б перешкоджали дріб’язковій опікунській діяльності старших керівників, заохочували до самостійності підлеглих, давали їм можливість виявити розумну ініціативу, творчість у виконанні поставлених завдань. Для налагодження необхідної сьогодні системи правозахисту управлінців, викладачів, науковців є необхідність у створенні громадсько-парламентських структур контролю за дотриманням усіма інституціями й урядовцями держави, управлінським складом точної дії і сили Закону про освіту, неприпустимості неконституційного обмеження їх загальногромадських прав; створенні на базі Української Академії державного управління при Президентові України кафедри теорії та історії державного управління. Міністерству освіти і науки необхідно переглянути й уточнити спеціальності й спеціалізацію фахової структури підготовки спеціалістів для освітньої сфери, активізацію переходу до підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців, керівників навчальних закладів як спеціалістів нової формації. Доведено, що важливим етапом у дослідженні проблеми є прогнозування шляхів розвитку системи державного управління вищою освітою в сучасних умовах. Аналіз історичної еволюції, закономірностей і особливостей сучасного становлення, структурування, функціонування системи державного управління освітою дає змогу стверджувати, що напрями розвитку залежать від умов соціально-культурного становища в Україні, а також тенденцій загальноєвропейських освітніх систем. Програмувати, моделювати й створювати інтелектуальний і духовний потенціал нації ми зможемо, тільки прийнявши загальнодержавну комплексну й перспективну програму розвитку вищої освіти в Україні й управління нею. Успішне здійснення гуманізації і демократизації управління вищою освітою в Україні можливе лише за умови одночасної докорінної демократизації державного устрою, що супроводжуватиметься зростанням громадянської активності людей, усвідомлення ними переваг самоврядування в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й освіті. |