У дисертації наведені теоретичні узагальнення і проаналізовані спроби нового вирішення проблеми діяльності ВНЗ України з підготовки фахівців історичного профілю в 90-ті рр. ХХ ст. На жаль, дана проблема не отримала достатнього комплексного висвітлення в спеціальній науковій літературі, про що свідчить наведений у роботі історіографічний аналіз. Спираючись на аналіз документів і матеріалів з теми, автор дійшов висновку, що у 1991-2000 рр., попри всі труднощі, набуто певного позитивного досвіду в діяльності ВНЗ із підготовки істориків. По-перше, були зроблені подальші кроки у створенні відповідного рівня нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної баз із підготовки істориків. У цьому напрямі підготовки найбільш плідно працювали історичні факультети Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Ужгородського, Донецького національних університетів, Київського славістичного (історичне відділення), Національного педагогічного ім. М.П.Драгоманова університетів та ін. На історичних підрозділах поширилося застосування інформаційно-комп’ютерних технологій, розроблено і впроваджено низку нових курсів, а також спецкурсів з актуальних проблем вітчизняної, світової історії, етнології та інших дисциплін. Науково-інформаційному забезпеченню навчально-виховного процесу значно сприяли численні науково-практичні та науково-методичні конференції, семінари, симпозіуми, “круглі столи”. По-друге, відмова від старих схем, стереотипів, суто марксистського підходу до аналізу історичного поступу людства – помітне і визначальне явище 90-х рр. ХХ ст. Поява нових та розкриття замовчуваних фактів зумовили оновлення теоретичної бази історичної науки. Відповідно до змін у теоретичній та методологічній базах переглядались навчально-програмні матеріали з історичних дисциплін. З метою доступніше і якісніше викладати матеріал, сприяти всебічному гармонійному розвитку особистості змінювались форми проведення занять і контролю. Серед них все більше навчальних годин приділялось інтерактивним формам – дискусіям, конференціям, дебатам, рольовим іграм, мозковим штурмам і т. ін., які перетворюють студента із об’єкта на суб’єкт навчально-виховного процесу. До того ж близько третини навчального часу відводилося на самостійну роботу студентів. Протягом десятиріччя створено якісно нові курси лекцій, навчальні підручники і посібники з різних дисциплін для фахівців-істориків. У них автори спирались на нові методологічні підходи, найновіші наукові розробки вітчизняної та зарубіжної історіографії, висвітлювали різні історичні проблеми в контексті світової історії. Викладання матеріалу в цих підручниках здійснювалось таким чином, щоб надати можливість студентам самостійно зробити висновки, спираючись на вивчення певних джерел та літератури. По-третє, у визначений період ВНЗ провели чималу роботу із створення високого рівня кадрового забезпечення історичних факультетів та відділень. Про те свідчить той факт, що у переважній більшості з них не менше половини професорсько-викладацького складу становили фахівці із вченим званням та науковими ступенями. На кінець 90-х рр. професорсько-викладацькі колективи історичних факультетів Київського, Ужгородського, Львівського, Одеського, Донецького, Харківського національних, Тернопільського і Полтавського педагогічних університетів, історичних відділень Київського славістичного і Міжнародного Соломонова університетів налічували в середньому близько або більше 90% фахівців з науковим ступенем. А відповідні підрозділи Дніпропетровського, Чернівецького, Прикарпатського національних, Національного педагогічного університетів, Вінницького і Луганського педуніверситетів, Соціально-педагогічного інституту “Педагогічна академія” та деяких інших мали понад 75% викладачів з науковим ступенем. Кадровий потенціал історичних підрозділів цих ВНЗ відповідав кращим українським стандартам вищої освіти й свідчив про подальші можливості в удосконаленні навчально-виховного процесу. Визначені провідні історичні підрозділи виконували у своїх регіонах функції базових центрів підготовки фахівців-істориків, бо, як правило, забезпечували свій штат і сусідні історичні факультети власними вихованцями. Попередній перелік ВНЗ дозволяє визнати, що у кожному регіоні України знаходились авторитетні центри підготовки істориків й в цьому відношенні між регіонами не відчувалося дисбалансу. Саме 90-ми роками у вищій історичній освіті України сформувалися три головні напрямки – історія України, історія слов’янських народів, всесвітня історія. У зв’язку з цим на багатьох історичних факультетах функціонували відповідні кафедри, а кафедри історії України на кожному історичному факультеті. Найякісніше забезпечення науково-педагогічними кадрами кафедр історії слов’ян, всесвітньої історії, історії України, особливо останніх, відрізняло їх серед інших кафедр історичних факультетів. Отже, в останнє десятиріччя ХХ ст. процес підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України зазнав значних позитивних змін та подальшого вдосконалення. Однак, у цій справі залишилось ще багато невирішених проблем. Насамперед, слід відмітити, що у порівнянні з попереднім часом у досліджуваний період знизився престиж фаху “історія”. Так і не було остаточно прийнято концепцію безперервної історичної освіти. Виявилось, що значна кількість історичних факультетів, на жаль, характеризувалася слабкою матеріально-технічною та науково-інформаційною базами (не вистачало навчальних підручників і посібників, комп’ютерів, читальних залів, технічних засобів навчання та ін.). Не повністю відповідала вимогам часу навчально-методична база, постали питання перегляду навчальних програм згідно з використанням нових методів, узгодження програмних матеріалів, запровадження нових, з нашої точки зору, необхідних курсів “Історія світової цивілізації”, “Антропологія”, “Історія історичної науки і освіти” тощо. Викладання навчального матеріалу у деяких посібниках окремих вищих закладів освіти здійснювалось ще за моністичною (однобічною) схемою, підводячи студентів до “остаточного кінцевого результату”. Незважаючи на певні успіхи і досягнення у вирішенні кадрової проблеми, у 90-ті рр. на деяких історичних факультетах і відділеннях не вистачало фахівців з історії України, історії слов’янських народів, всесвітньої історії, етнології та деяких інших історичних дисциплін. Якщо у першій половині десятиріччя здебільшого це стосувалося фахівців з вітчизняної історії, то у другій – із всесвітньої. На історичних підрозділах Рівненського гуманітарного інституту, Дрогобицького, Миколаївського, Ніжинського, Сумського, Херсонського, Ізмаїльського, Переяслав-Хмельницького педагогічних та ін. ВНЗ працювало близько 50-60% викладачів без вченого звання і наукового ступеня. Висококваліфіковані фахівці йшли працювати в інші гуманітарні навчальні заклади, підрозділи та структури вітчизняних ВНЗ, або зовсім виїжджали за кордон. У зв’язку з останньою причиною загострилася проблема старіння кадрів, що в першу чергу стосувалося висококваліфікованої частини науково-педагогічних колективів. Певне коло проблем залишилось у підготовці фахівців вищого рівня – кандидатів і докторів наук. Тим не менше, можна констатувати, що протягом 90-х років у вирішенні проблеми забезпечення історичних факультетів та відділень ВНЗ висококваліфікованими кадрами акценти поступово почали зміщуватися із кількісної в якісну площину. Вивчені документи і матеріали не тільки дозволили сформулювати вищевикладені висновки, а й надали можливості виходу на наступні практичні рекомендації щодо вдосконалення процесу підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України: – враховуючи, що фінансування вищої освіти є першоосновою для її діяльності, вважаємо, що на рівні Кабміну України, Міністерства фінансів та Міністерства освіти і науки ймовірно слід розробити модель багатоканального фінансування історичних підрозділів ВНЗ на 10-20-річну перспективу в умовах різних форм власності, що, на наш погляд, дасть можливість стабілізувати і покращити їх матеріально-технічну базу і кадрове забезпечення; – враховуючи рішення міжнародних форумів з питань вищої освіти, особливо вимоги Болонської конвенції, Міністерству освіти і науки було б доцільно створити експертну групу фахівців, обов’язково за участю викладачів історичних підрозділів ВНЗ, з метою узгодження національних і міжнародних стандартів вищої історичної освіти та проведення щорічного моніторингу відносно якості підготовки визначених фахівців на відповідних підрозділах ВНЗ України; – з метою подальшого вдосконалення нормативно-правової бази підготовки істориків пропонуємо створити спеціальну комісію з представників МОНУ, історичних підрозділів ВНЗ різних форм власності, вчителів-істориків для доопрацювання й прийняття на державному рівні концепції безперервної історичної освіти; – бажано відновити на якісно новому рівні практику проведення щорічних або раз на два роки організаційно-практичних семінарів-нарад з ключових питань підготовки істориків для деканів та завідувачів кафедрами історичних факультетів; – у зв’язку з нагальною потребою обміну і поширення досвіду кращих науково-педагогічних колективів історичних підрозділів ВНЗ, доцільно відновити практику проведення регіональних семінарів для викладачів історичних дисциплін, можливо, створити для цього спеціальне фахове науково-періодичне видання під егідою Міністерства освіти і науки України; – вважаємо за необхідне організовувати і проводити навчально-методичні сесії для молодих дослідників (аспірантів і викладачів) з таких тем: “Нові методологічні підходи до історії”, “Використання активних методів навчання у процесі підготовки істориків”, “Синхронне викладання історії”, “Глобальна історія”, “Мікроісторія” та ін. (зробити їх щорічними, під егідою МОНУ, залучити провідних вітчизняних, а за можливістю зарубіжних фахівців); – у зв’язку з необхідністю поглиблення праці студента-історика з першоджерелами, ймовірно є потреба посилити контроль за більш глибоким опануванням давньогрецької, латинської, старослов’янської мов, вивчення яких повинно відбуватися раніше вивчення історії Стародавньої Греції і Риму, історії східнослов’янських народів з тією метою, щоб студенти отримали навички й уміння працювати з джерелами; – усвідомлюючи роль релігії та системи релігійно-культурних цінностей у розвитку сучасного світу, напевно слід передбачити викладання історії релігійних конфесій, що на нашу думку, сприятиме всебічному і неупередженому підходу до пізнання та аналізу світового історичного поступу людства, а також вихованню толерантності і взаємоповаги серед студентів. Запропоновані практичні рекомендації, на наш погляд, сприятимуть подальшому вдосконаленню процесу підготовки фахівців історичного профілю в Україні. |
