Перший розділ присвячений методологічним аспектам міжнародні інвестування в процесі глобалізації, його міжнародного регулювання, а також взаємодії міжнародних інвестицій з міжнародною торгівлею. Потоки прямих іноземних інвестиції (ПІІ) збільшуються за останні десятиліття неухильно і з небаченими масштабами, і 1990-і роки стали десятиліттям найсильнішого росту їхнього світового обсягу. Розширення міжнародного виробництва сприяло посиленню взаємозалежності у світовій економіці в більш значному ступені, чим це могло бути досягнуте лише за рахунок міжнародної торгівлі. Розширення ПІІ стимулювалося операціями із злиття і поглинання, появою нових можливостей для вкладання іноземного капіталу (це було результатом більш доброзичливого відношення урядів до залучення іноземних ресурсів капіталу і технології). Розуміючи, що нерозвиненість інфраструктури гальмує національний економічний розвиток, уряди багатьох країн пішли на приватизацію й послаблення контролю з боку державних монополій для того, щоб залучити більше іноземних інвестицій і технологій, і тим самим домогтися підвищення ефективності функціонування відповідних галузей. У 1990-х роках підсилився приплив іноземного капіталу в сферу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) промислово розвинутих країн. У майбутньому міжнародне співробітництво через постійний ріст вартості досліджень може стати єдиним способом реалізації великих наукових проектів через постійний ріст вартості досліджень. В даний час більшість країн, що розвиваються, розглядають ПІІ як важливий канал для одержання доступу до ресурсів для мети розвитку. Пакет активів, зв'язаних з ПІІ, містить у собі: фінансовий капітал, технологію й інноваційний потенціал, організаційну й управлінську практику, доступ до ринків. Ніде явища, пов'язані з позитивною роллю, що можуть відіграти транснаціональні корпорації (ТНК) у процесі промислової перебудови, не проглядаються настільки очевидно, як в окремих районах Азії – регіоні, що переживає швидкі структурні перетворення. Цілком логічно, що саме в цих країнах, що домоглися успіхів у здійсненні перебудови, зрештою, з'явилися свої власні ТНК, які спочатку почали здійснювати ПІІ в країнах цього регіону, що розвиваються, а згодом також і в розвинутих країнах. І навпаки, виникнення, і розширення вивозу ПІІ свідчить про успіх процесу перебудови. Однак мети ТНК не збігаються з завданнями урядів приймаючих країн: уряди прагнуть стимулювати національний розвиток, тоді як ТНК піклуються про підвищення своєї конкурентоспроможності в міжнародному контексті. У цьому зв'язку часто викликає стурбованість проблема можливого витіснення вітчизняних компаній іноземними філіями, що може призводити до довгострокових наслідків для економіки приймаючої країни, якщо це стримує розвиток вітчизняного потенціалу, чи гальмує ріст вітчизняної інноваційної бази. В результаті технологічна модернізація і технічний прогрес можуть залежати від рішень, прийнятих ТНК. ПІІ і торгівля в умовах глобалізації в усе більшій мірі мають взаємозалежний характер. Зовнішня торгівля звичайно переростає в прямі інвестиції, а ПІІ сприяють розширенню торговельних операцій. Загальним результатом стає подальша інтенсифікація міжнародної економічної взаємодії. Разом з тим починають спостерігатися деякі нові процеси. Використовуючи нові можливості, що відкриваються на регіональному і міжнародному рівнях, компанії поєднують переваги власності з перевагами, пов'язаними з розміщенням виробництва в приймаючих країнах, і в такий спосіб підвищують свою конкурентоспроможність. З цією метою компанії все частіше організують чи реорганізують свою трансграничну виробничу діяльність з метою забезпечення більш ефективного інтегрованого виробництва, використовуючи для цього матеріальні і нематеріальні активи, які вони мають в рамках усієї корпораційної системи. В результаті міжнародного поділу, що формується таким чином праці усередині компаній, відповідні ланки сукупного ланцюга по створенню доданої вартості розміщаються в тих місцях, де вони можуть забезпечити найбільший внесок у підвищення загальної ефективності компанії. Широке коло торговельних заходів може впливати на рішення в галузі ПІІ – так звані зв'язані з інвестиціями торговельні заходи (ЗІТЗ): торговельні заходи, що встановлюють обмежувальні тарифи чи квоти у відношенні імпорту; антидемпінгові правила і т.д. На ПІІ впливає не тільки торговельна політика якоїсь окремої держави, але також і регіональні торговельні угоди. Загальна система преференцій є одним із прикладів такого механізму. Зони експортної переробки виступають безпосередньо як ЗІТЗ, оскільки переваги вільної торгівлі, створювані в них, спеціально спрямовані на залучення іноземних інвестицій. Переплетення ПІІ з торгівлею ставить нові складні задачі перед національними органами, що займаються розробкою політики. У своїй діяльності ТНК використовують комплексний підхід до рішення питань, що стосується торгівлі й інвестицій, тоді як уряди більшості країн, як і раніше, розглядають і вирішують ці питання у відриві одне від одного, в результаті чого в деяких випадках виникає невідповідність між використовуваними інструментами національної політики й інтегрованими операціями компаній. Національна торговельна політика і національна політика в галузі ПІІ, як правило, розробляються окремо, у багатьох випадках з урахуванням різних цілей, і здійснюються різними, звичайно слабко зв'язаними між собою установами. Непослідовність політики, що проводиться, може призводити до виникнення ситуацій, коли може спостерігатися взаємна нейтралізація впливу торговельної політики і політики в галузі ПІІ, або ж вони можуть навіть приводити до зворотних результатів. Це стосується також положення на регіональному і міжнародному рівнях. В другому розділі проаналізовані різні національні, двосторонні, регіональні і багатосторонні механізми регулювання міжнародних інвестицій, у тому числі в системі торговельних угод СОТ. Переваги більш тісної інтеграції у світову економічну систему і потреба в конкурентоспроможних виробничих структурах змусили багато країн світу провести лібералізацію їхнього торговельного й інвестиційного режимів в односторонньому порядку. У 1990-і рр. лібералізація стала магістральною тенденцією в державному регулюванні ПІІ. Практично всі країни поліпшили клімат для них: стали скасовувати обмеження, що раніше існували, зміцнювати гарантії від експропріації і націоналізації, давати більший простір для ринкової конкуренції. У сучасному світі широко застосовуються інструменти регулювання іноземних інвестицій: вимоги робочих характеристик і інвестиційні пільги. Вимоги робочих характеристик можуть дати позитивні результати у випадку якщо соціальні вигоди, отримані від виконання урядових вимог, будуть перевищувати витрати іноземного інвестора. Але занадто строгі вимоги робочих характеристик можуть просто відштовхнути іноземного інвестора і, в кінцевому рахунку, соціальні вигоди від ПІІ будуть загублені. Міжнародна конкуренція за ПІІ призвела до того, що все більше урядів надають все більше пільг, покликаних вплинути на рішення ТНК про розміщення виробництва. Пільги можуть бути виправданні в тому випадку, якщо вони дозволяють зімкнути “ножиці” норми прибутку – для приватного сектора і суспільства – по конкретних проектах ПІІ, що має позитивні побічні ефекти, а також дозволяють зменшити ринкові перекоси. Але конкуруючи за ПІІ, уряду можуть пропонувати настільки великі пільги, які вже не будуть виправдані. Виникає й ще одна проблема: не всі країни мають однакові можливості надавати інвестиційні пільги і в результаті, більш багаті країни мають більше шансів залучити до себе іноземні інвестиції. Саме задачі лібералізації, стимулювання і захисту ПІІ зумовили вихід регулювання за рамки окремих держав на регіональний і багатосторонній рівні. Існуючі міжурядові угоди з іноземних інвестицій включають велику різноманітність двосторонніх, регіональних і багатосторонніх угод, конвенцій і інших документів, що відрізняються правовим характером, сферою дії і змістом. На двосторонньому рівні ключові концепції, норми і стандарти розроблялися через укладання угод зі сприяння здійсненню і взаємному захисту ПІІ. Для приймаючої країни найбільш важлива мета двосторонніх інвестиційних угод (ДІУ) полягає в тому, щоб залучити іноземну інвестицію в інтересах розвитку. Для країн базування найбільш важлива мета ДІУ полягає в тому, щоб гарантувати передбачувані умови для їхніх інвестицій за кордоном, включаючи стандарти режиму ставлення і захисту, неупередженого врегулювання інвестиційних спорів. До кінця 1999 р. число ДІУ досягло 1857. Значення ДІУ визначається не тільки різким збільшенням їхнього застосування, але також тим, що багато регіональних і багатосторонніх інвестиційних угод запозичають з цих угод свої концепції і стандарти. Але помітні розходження між окремими ДІУ утрудняють регулювання з їхньою допомогою транснаціональних потоків капіталу, що мають яскраво виражений багатосторонній і наддержавний характер. До регіональних угод в галузі інвестицій відносяться: Угоді про установу ЄЕС; Європейська угода з енергетики;; Північноамериканська угода про вільну торгівлю; Угода країн-членів АСЕАН щодо сприяння і захисту інвестицій (1987 р.); Колонійский Протокол зі сприяння і взаємного захисту інвестицій у межах МЕРКОСУР (1994 р.); Кодекс ОЕСР з лібералізації руху капіталу та поточних невидимих операцій; Декларація з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій; Четверта угода групи країн Африки, Карибського басейну і Тихого океану і Європейського економічного співтовариства. А до багатосторонніх інвестиційних інструментів варто віднести: Керівні принципи в регулюванні прямих іноземних інвестицій; Угоду з врегулюванню інвестиційних спорів між урядом однієї країни і підданими інших країн (1965 р.); Угода про заснування Багатостороннього агентства з гарантування інвестицій (БАГІ) (усі ці інструменти розроблені в рамках Групи Світового банку); Кодекс поведінки транснаціональних корпорацій, яка розробляється у системі ООН з 1977 р. Головним недоліком цих інструментів є те, що вони не мають юридично обов'язкового характеру (або формально не зобов'язували, або не були доведені до ратифікації). У числі найважливіших ініціатив останнього часу – переговори в рамках ОЕСР щодо укладення Багатосторонньої угоди з інвестицій, що, однак, були припинені через діяльність супротивників ТНК, тому що вони бачили в цій угоді посилення влади ТНК. У результаті Уругвайського раунду переговорів у рамках ГАТТ було укладено ряд торговельних угод, що мають безпосередній вплив на інвестиції: Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи, Генеральна угода про торгівлю послугами, Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та Угода про субсидії та компенсаційні заходи. Їх можна об'єднати в дві ключові групи – заходи для лібералізації інвестиційних режимів і заходи для захисту інвестицій. У список заходів для лібералізації інвестиційних режимів можна включити: вимогу прозорості режиму регулювання; право заснування торговельних представництв; надання режим найбільшого сприяння чи національного режиму; гарантування доступу до ринків; мораторій на введення обмежень і зобов'язання наступного скорочення обмежень у таких сферах, як відбір інвестицій державними органами, вимога робочих характеристик, захисні заходи, субсидії, пересування основного персоналу, галузі державної монополії і концесії, оподатковування, правила походження товарів, внутрішнє регулювання інвестиційної діяльності і т.д. А до захисту інвестицій відносяться заходи в галузі платежів і трансфертів, експропріації, виплати компенсацій, забезпечення прав інтелектуальної власності. Таким чином, вперше в 1990-х рр. інвестиційні питання були включені до складу багатосторонніх регулюючих норм. Але ці заходи не прямо регулюють проблеми інвестицій, що створює невизначеність у їхньому застосуванні на практиці. Тому існує необхідність у переговорах у рамках СОТ про укладення комплексної угоди, адресованої винятково проблемам інвестицій. У третьому розділі розглянуті перспективи укладення багатосторонньої угоди про інвестиції (БУІ) у рамках СОТ, її призначення й основні напрямки регулювання, а також формування нових альтернативних інституційних механізмів регулювання міжнародних інвестицій на національному рівні в новій, більш відкритій економіці з наднаціональними правилами поведінки. Об'єктивно потребу в БУІ більше відчувають промислово розвинуті країни, на частку яких припадає основна частина припливу і відтоку ПІІ, і які розглядають ПІІ як основний механізм доступу на національні ринки і завоювання світових ринків. Укладення БУІ допоможе створити стабільне, передбачуване і прозоре середовище для інвестицій, підсилить довіру і тим самим буде сприяти росту потоків ПІІ в країни, що розвиваються. БУІ сприяло б також усуненню нерівності, з одного боку, між лідируючими країнами, що розвиваються, і найменш розвинутими країнами, що приймають іноземні інвестиції, а з іншого боку – між великими ТНК і малими і середніми ТНК як потенційними інвесторами. Немаловажну роль серед питань, пов'язаних із БУІ, грає проблема прозорості інвестиційного режиму. За допомогою прозорості і передбачуваності БУІ може створити такі умови, за яких система контролю і відбору іноземних інвестицій стане непотрібним інструментом інвестиційної політики. У питанні про всеосяжну угоду з інвестицій у системі СОТ варто врахувати той факт, що її країни-члени знаходяться на дуже різних рівнях економічного і технологічного розвитку і розрізняються між собою у багатьох важливих аспектах. Можливий механізм, що дозволяє вирішити цю проблему, полягає в забезпеченні певної гнучкості такої угоди стосовно країн, що розвиваються, які візьмуть участь в ній. Один зі способів, що забезпечують гнучке здійснення угоди в інтересах сприяння розвитку, полягає в допущенні чи виключень із зобов'язань, передбачених у ній. Але важливо і те, щоб така гнучкість не заходила за межі, коли поняття “гнучкість” переходить у поняття “право на дискримінацію”. Навіть у випадку якщо БУІ не відбудеться, країнам варто шукати більш ефективну інвестиційну політику, що не створює ринкові перекоси. Для урядів, що наміри залучити ПІІ, пов'язані зі значною передачею технології, особливого значення набуває створення інфраструктури, що сприяє зміцненню технологічного партнерства і посиленню позитивного ефекту від технологічного запозичення. Однією з необхідних умов для підвищення ефективності використання іноземної технології є адаптація людських ресурсів до технічного прогресу і підвищення їхньої ролі в поширенні технології. Для цього потрібна організація належної професійної підготовки, розвиток прямих і зворотних зв'язків філій іноземних компаній з місцевими компаніями. Країни можуть виявитися не в змозі залучити ПІІ в бажаному обсязі і необхідній якості відповідно до існуючих національних економічних пріоритетів через одну чи декілька наступних основних причин: відсутність належної інформації для ТНК і високі операційні витрати. При визначених макроекономічних чинниках приймаючій країні, що одержує менш значний приплив ПІІ, чим вона хотіла б, варто направити зусилля на формування свого власного іміджу і, при необхідності, спробувати змінити думку потенційних інвесторів шляхом надання додаткової і кращої інформації. У деяких випадках цільова робота з інвестором – у цілому, у визначеній галузі чи з конкретними компаніями – може виявитися ефективним підходом, що виправдує відповідні витрати. Одним з важливих заходів, прийнятих багатьма країнами для зведення до мінімуму витрат для іноземних інвесторів, стало створення єдиного агентства зі стимулювання інвестицій, що може надавати консультативне сприяння іноземним інвесторам і допомагати їм в одержанні необхідних схвалень. Внаслідок специфічного характеру активів ТНК, ПІІ можуть також приводити до підвищення ступеня концентрації, і ТНК (як і в цілому фірми, що посідають домінуюче положення) можуть вдаватися до обмежувальної чи антиконкурентної практики. У вирішенні даної проблеми велике значення має взаємодія з конкурентною політикою. На прикладі інвестиційної політики В'єтнаму проаналізовані можливі зміни в інвестиційній політиці у випадку вступу країни до СОТ. Важливою проблемою переговорного процесу з СОТ є справедливе і рівноправне відношення держави до всіх підприємств, у т.ч. іноземних компаній. Угода ТРІМс забороняє ряд інвестиційних заходів, які нині використовуються у В'єтнамі: заборона іноземним компаніям здійснювати дистриб'юторську діяльність, продаючи на місцевому ринку товари, не вироблені у В'єтнамі; вимога до виробників використовувати 5 % запчастин місцевого виробництва протягом перших п'яти років виробництва, і мінімум 30 % місцевих запчастин – після 10 років виробничої діяльності. Відповідно до Угоди ГАТС держави – члени СОТ намагають від В'єтнаму відкриття ринку телекомунікацій; надання філіям іноземних банків у В'єтнамі права працювати з резидентами в національній валюті; надання національного режиму іноземцям у проведенні професійної діяльності. Що стосується невідповідності до ТРІПС в'єтнамське законодавство не передбачає захисту географічних зазначень походження товарів, захисту корисних моделей (utility model) і промислових зразків (industrial designs); не потрапляють у сферу державного захисту і знаки для банківських і страхових послуг; не поширюється національний режим на питання авторського права, і патентне право визнається тільки на основі національної реєстрації; допускаються відхилення від визнання приватної інтелектуальної власності у випадку якщо це сприяє “соціальному й економічному розвитку” чи задовольняє “потреби суспільства”. Найважливішим чинником і одночасно одним з показників прогресу глобалізації економіки є взаємозалежний процес лібералізації торгівлі й інвестиційних режимів, що охоплює усе більше число країн у всіх регіонах світу. Сприяючи посиленню міжнародного переливу капіталу й інших факторів виробництва, розширенню міжнародного виробництва і формуванню транснаціональних корпорацій, він одночасно об'єктивно вимагає створення ефективної системи міжнародного регулювання міжнародних інвестицій.
Процес глобалізації в цілому і його складова частина - міжнародне інвестування є глибоко суперечливими процесами, що створюють неоднозначні і часто різноспрямовані соціально-економічні ефекти. Однак їхній сумарний вплив на світову і національні економіки є позитивним. Прямі іноземні інвестиції є необхідною передумовою забезпечення економічного розвитку за рахунок розширення доступу до джерел фінансового капіталу, ринків, нових технологій і інноваційного потенціалу, організаційного й управлінського досвіду ТНК. Негативні наслідки глобалізації економіки в цілому та інвестицій, зокрема, пов'язані насамперед зі слабкістю процесів глобального регулювання зростаючих потоків торгівлі та інвестицій, що зумовлене випередженням процесами лібералізації процесів становлення глобальних регулюючих інститутів. Однак подолання цих проблем варто шукати не на шляху гальмування глобалізації, а на шляху посилення міжнародного регулювання торгівлі та інвестицій, діяльності транснаціональних корпорацій. У зв'язку з цим основною метою й одночасно проблемою створення дієвої системи міжнародного регулювання інвестицій є знаходження способів примирення глобальних стратегій розвитку ТНК, з одного боку, і стратегій розвитку окремих держав - з іншого. Торгівля та інвестиції знаходяться в тісних зв'язках, що стають все більш складними і вже не можуть характеризуватися простими схемами переростання торгівлі в інвестиції, чи навпаки. В умовах сучасного процесу глобалізації і торгівля, і інвестиції можуть виступати як генератор міжнародного обміну не тільки окремо , але й одночасно, істотно впливаючи на його темпи росту і структуру. У зв'язку цим торговельна й інвестиційна політики повинні знаходитися в сучасних умовах у найтіснішому взаємозв'язку, що вже стало правилом на рівні політики ТНК і все більш необхідно на рівні формування політики окремих держав і міжнародних організацій. Це обумовлює провідну роль Світової організації торгівлі в сфері взаємопов'язаного регулювання торгівлі й інвестицій. У багатьох країнах світу вже склалася розгалужена система регулювання іноземних інвестицій, що представляє складний комплекс обмежуючих (контролюючих) і стимулюючих заходів. Баланс між цими двома сторонами механізму регулювання інвестицій піддається змінам. Основною тенденцією розвитку в даний час є скорочення першої групи заходів при збереженні й розвитку другої. Однак досвід багатьох країн світу доводить, що нерегульоване застосування окремими державами інвестиційних пільг може мати негативні наслідки з погляду ефективності залучення ПІІ, викликати деформації в економіці приймаючої країни, обумовити непотрібну витрату її дефіцитних фінансових ресурсів. Сформована багаторівнева система міжнародного регулювання інвестицій включає двосторонні інвестиційні угоди між країнами, регіональні і багатосторонні угоди в галузі інвестиційної діяльності. Двосторонні інвестиційні угоди можуть вносити позитивний вклад у ріст прямих іноземних інвестицій, але вони обмежені в сфері своєї дії. Між окремими угодами такого роду існують помітні розходження, що ускладнюють регулювання транснаціональних потоків капіталу, що мають яскраво виражений багатосторонній і наддержавний характер. В даний час об'єктивно наростає необхідність регулювання багатьох інвестиційних проблем на міжнародному, і насамперед багатосторонньому, рівні. Це відноситься до проблем: статусу іноземних інвесторів; режимів доступу іноземних інвестицій на внутрішній ринок, розміщення і управління інвестиціями; застосування захисних заходів, включаючи врегулювання спорів; сприяння (стимулювання) ПІІ. Глобалізація економіки призводить до постійного розширення переліку проблем, для вирішення яких потрібний багатосторонній підхід і, у кінцевому рахунку, в перспективі охопить повний діапазон питань, що стосуються переміщення факторів виробництва. Хоча в системі торговельних угод СОТ вже склалися визначені принципи регулювання іноземних інвестицій, однак вони ще не охоплюють повного спектра інвестиційних заходів, а лише частково регулюють цю сферу. Є проблема, пов'язана з тим, що інвестиційні заходи СОТ не є заходами прямого регулювання інвестицій, що створює невизначеність у їхньому застосуванні і ця проблема не може бути розв’язана поза комплексним підходом до укладення угоди в галузі інвестицій. Необхідність укладення багатосторонньої угоди в галузі інвестицій об'єктивно обумовлена самою еволюцією системи багатостороннього регулювання в цій галузі. Виходячи з усе більш тісного зв'язку торгівлі й інвестицій, концепція багатосторонньої інвестиційної угоди повинна виходити з необхідності тісної інтеграції механізмів регулювання інвестицій і торгівлі в рамках єдиної глобальної системи. При цьому найбільш придатною міжнародною організацією для цієї ролі є Світова організація торгівлі, що повинна виступити організуючим центром з підготовки зазначеної угоди. Реальний вплив майбутньої багатосторонньої угоди про інвестиції на обсяги, якісну структуру і географічний розподіл потоків прямих іноземних інвестицій буде значною мірою визначатися характером такої угоди, використовуваними нею принциповими підходами до регулювання, ступенем лібералізації з її допомогою національних інвестиційних режимів. Одночасно наслідки укладення угоди будуть залежати від специфіки процесу розвитку і національної політики в галузі прямих іноземних інвестицій, наявності в країн відповідних можливостей використання вигод глобальної інвестиційної системи. Національна економічна політика в умовах глобалізації і формування глобального інвестиційного середовища повинна бути орієнтована на всіляке нарощування потенціалу в інституціональному, інфраструктурному, технологічному, інформаційному і професійному (рівень освіти) аспектах, а також на підтримку протидії антиконкурентній практиці ТНК, активний розвиток зв'язків ТНК із місцевими фірмами. Неодмінною умовою досягнення позитивної ролі майбутньої багатосторонньої угоди про інвестиції є впровадження в ній чітких механізмів, що стимулюють процес розвитку для менш розвинутих країн, забезпечення збалансованої і взаємопов'язаної реалізації принципів гнучкості і недискримінації. Досягнення врахування цих принципів у майбутній багатосторонній угоді є для менш розвинутих країн одним з головних пріоритетів їхньої інвестиційної політики і вимагає широкої координації зусиль у рамках багатостороннього переговорного процесу. Специфічні проблеми в області галузі механізмів регулювання інвестицій виникають перед країнами, що прагнуть стати членами СОТ. Їхнє входження в глобальну систему регулювання інвестицій, зв'язане з приєднанням до її угод, вимагає від країни серйозних змін у торговельній і інвестиційній політиці, спрямованих на адаптацію національного механізму регулювання інвестицій до параметрів багатосторонньої регулюючої системи. Узагальнення практичного досвіду ведення переговорів на предмет приєднання до СОТ дозволяє зробити висновок про те, що основними проблемами в цій галузі, що підлягають пріоритетному вирішенню, є: усунення вимог робочих характеристик; створення рівних умов для всіх підприємств, що здійснюють інвестиції; лібералізація доступу іноземних компаній і приватних осіб на внутрішній ринок послуг; забезпечення ефективного захисту прав інтелектуальної власності; перехід від практики видання внутрішніх підзаконних актів до регулювання за допомогою законів. Основні положення, теоретичні і практичні висновки дисертації знайшли своє відображення в 8 публікаціях автора в спеціалізованих наукових виданнях, у т.ч. у 5, затверджених ВАК України: Лыу Конг Тхань. Проблемы адаптации инвестиционной политики к правилам СОТ: опыт Вьетнама. // Збірник наукових праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2001. – Вип. 30. – С. 137–145. Лыу Конг Тхань. Формирование международных механизмов регулирования инвестиций в рамках соглашений ВТО. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин. – 2001. – Вип. 27 (ІІI). – С. 243-254. Лыу Конг Тхань. Проблемы международного регулирования национальных инвестиционных льгот. // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин. – 2001. – Вип. 28 (ІІ). – С. 217–228. Лиу Конг Тхань. Перспективи багатостороннього регулювання міжнародних інвестицій. // Економіка і прогнозування. – 2001. – №. 4. – С. 102–112. Лиу Конг Тхань. Досвід залучення іноземних інвестицій в економіку В’єтнаму. // Економіка України. – 2002. – № 3. – С. 70-78 Лыу Конг Тхань. Влияние соглашений СОТ на национальную систему формирования инвестиционных режимов. // Збірник матеріалів IV міжнародної науково-практичної конференції УАЗТ „Проблеми регулювання зовнішньоекономічної діяльності України в сучасних умовах”. – К.: Вид. УАЗТ, 2001. – С. 148–151. Лыу Конг Тхань. Инвестиционные аспекты регулирования торгового режима. // Збірник матеріалів IX міжнародної науково-теоретичної конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка Інституту міжнародних відносин „Формування торговельних режимів у перехідних економіках в умовах глобалізації (приклад України)”. – К.: КНУ ім. Тараса Шевченка ІМВ, 2001. – С. 129-132. Лиу Конг Тхань. Перспективи і ризики для в’єтнамської економіки в процесі інтеграції. // В’єтнам на шляху розвитку. – 2001. – Вип. 1. (на в’єтнамській мові: Lu Cng Thnh. Nhng thch thc v c hi ca hi nhp kinh t th gii i vi Vit Nam. // Vit Nam trn con ng pht trin. – 2001. – S 1. – )
|
