На основі детального аналізу гуманітарної політики, зарубіжної та вітчизняної літератури, а також соціокультурної практики автором зроблено висновок про те, що гуманітарна політика є однією з центральних складових загальної політики держави; в демократичному суспільстві вона охоплює людину як цілісність, спрямована на реалізацію інтересів людини у всіх сферах її суспільного й індивідуального буття, має на меті забезпечити реалізацію національних і загальнолюдських гуманістичних пріоритетів, викристалізованих народом і людством в ході їх історичного поступу. Основне завдання гуманітарної політики в демократичному суспільстві полягає в практичній реалізації національних та загальнолюдських та регіональних пріоритетів, забезпеченні стратегії сталого людського розвитку, втілення в життя принципів соціалізації особистості як людини і громадянина, виховання громадян з незалежним, цілісним, аналітичним світоглядом, обізнаних з правилами демократичного способу життя й здатних їх втілювати у своїй повсякденній діяльності. В дисертації проаналізовано суперечності партійно-політичного життя держави, реалістичні та позірні партії, гуманітарний контекст їх політичної платформи; показано, що гуманітарні цінності нерідко постають як поле лукавства та політичних спекуляцій; підкреслено, що “соціальні хвилі” гуманітарної політики активізуються під час виборчих компаній; у міжвиборчий період спостерігається своєрідний спад; зроблено висновок про те, що основною проблемою гуманітарного розвитку України є проблема забезпечення стабільності гуманітарної політики. Особлива увага в дисертації була приділена аналізу соціокультурного контексту функціонування (здійснення) гуманітарної політики, соціокультурного середовища як поля реалізації гуманітарної політики; автор розглянув основні характеристики соціокультурного середовища сучасної України, його досягнення, суперечності та негативні явища. Проаналізовано суперечливі тенденції відродження культурно-історичної традиції (активізація крайнє націоналістичних та соціалістичних орієнтації, етнокультурна опозиція, етнічний націоналізм, орієнтації на іншодержавність тощо), рецидиви “соціалістичної моральності” в гуманітарному середовищі та гуманітарній політиці, утвердження загальнолюдських моральних цінностей, засміченість вітчизняної духовної сфери зарубіжною псевдокультурною продукцією. В дослідженні підкреслено значення вчення М.Вебера про “нову моральність” ринкового суспільства і гуманітарний контекст політики. Суперечлива природа гуманітарної політики тоталітарного суспільства автоматично не веде до цілісної політики в посттоталітарних суспільствах. Доведено, зокрема, що в тоталітарних суспільствах гуманітарна політика має заідеологізований характер. “Гуманітарною” вона є лише за формою; змістовно ж вона “перероджується” в іншу якість: “гуманітарне” в ній існує у відриві від “гуманістичного”. Проголошуючи людину центром суспільного життя, а її права – недоторканими, тоталітарна “гуманітарна” політика робить все можливе для їх підпорядкування загальній ідеології, характеру й спрямованості держави. В своїй суті вона стає ворожою людині і суспільству. Людина в ній зводиться до статусу „гвинтика” системи державного механізму. Майстерно маніпулюючи свідомістю і поведінкою мас, така гуманітарна політика нав’язує людині формальні цінності, відмежовує її від гуманістичної культури та традиційної моралі, поглиблює відчуження людини від суспільства, від людини і від самої себе, спрямовує її активність на досягнення ілюзійних, більшою мірою суспільно-злочинних цілей. В дисертації підкреслено, що новітня українська цивілізація, яка утверджується з часу проголошення незалежності, формує принципово відмінну від тоталітарного суспільства, з надр якого вона вийшла, гуманітарну політику - гуманістичну, людино центристську, демократичну. Її соціально-економічну основу складають ринкові відносини, політичну – демократичні перетворення політичної системи та способу життя загалом, соціокультурну – відроджувана національна культурно-історична традиція та загальнолюдські гуманітарні цінності. Автор не лише розвінчує думку про відсутність в українській історії міцних демократичних традицій, але й, відслідковуючи їх на різних етапах розвитку української історії, робить висновок про те, що саме вони постають у якості основного джерела формування гуманітарної політики України, відзначається факт історичної обумовленості гуманітарної політики іншодержавними впливами в період бездержавності та вихід на новий рівень в умовах незалежності. Ця політика стає усе більш суверенною і гуманістичною. В той же час проведенню цілеспрямованої, системної, цілісної гуманітарної політики заважає відсутність в Україні консолідованої влади, протистояння законодавчої і виконавчої влад (деяка консолідація в короткі періоди є винятком). Причина цього не тільки в неефективній роботі законодавчого органу і в протиріччях законодавства, хоч і вони очевидні, і не стільки в неефективності виконавчої влади і самоуправління (це теж наявне), а в тому, що політична і економічна боротьба промислово-фінансових груп і територіальних кланів знижує ефективність держави в цілому в розробці і проведенні гуманітарної політики. Дослідження показало, що значною перепоною реалізації програм сильної гуманітарної політики є слабка внутрішня інтеграція України. Усунення цієї перепони неможливо деклараціями і порожньою риторикою, а вимагає прийняття соціальних заходів економічного, політичного і культурно-ідеологічного характеру: удосконалення Конституції України і законодавства, забезпечення рівних умов чесної конкуренції на усіх ринках, системних і виважених кроків в модернізації науки і освіти, більш продуманої і науково обґрунтованої політики в царині мов, консенсусу еліт в здійсненні церковної політики. Гуманітарна політика не може бути раціональною і ефективною без відданості влади принципам свободи і захисту прав людини. На жаль, п’ятнадцять років незалежності України не подолали прірви між владою і народом. Влада до цього часу „дарує” народу гуманітарну політику, керуючись власним інтересом, а не інтересами народу. Між тим соціологічні дослідження свідчать, що населення негативно сприймає гуманітарну політику і в сфері законодавства, і в сфері захисту соціальних прав людини. В суспільстві актуальні очікування змін не тільки в економіці і політиці, але й в гуманітарній сфері. Це додатковий гуманістичний і психологічний резерв влади, яким вона майже не користується. Прийняття великої кількості законів гуманітарного спрямування, не забезпечених економічно, надання пільг фірмам і організаціям, які корумповані і працюють лише на власний інтерес, тільки хаотизує гуманітарну політику, викликає соціальне напруження в масах. Дисертант робить висновок про те, що українське соціокультурне середовище потребує вивіреної, узгодженої, цілісної гуманітарної політики. У цьому контексті автор розглядає основні характеристики соціокультурного середовища сучасної України, його досягнення, суперечності та негативні явища, виявляє суперечливі тенденції та збочення, що виникають на шляхах відродження культурно-історичної традиції (активізація крайнє націоналістичних та псевдо-комуністичних орієнтації, етнокультурна опозиція, етнічний націоналізм, орієнтації на іншодержавність тощо), рецидиви “комуністичної моральності” в гуманітарному середовищі та гуманітарній політиці, утвердження загальнолюдських моральних цінностей, забрудненість вітчизняної духовної сфери зарубіжною псевдокультурною продукцією. Дисертант обґрунтовує пропозиції щодо виходу з крайніх ситуацій шляхом утвердження та реалізації реалістичної гуманітарної політики. Орієнтація державної гуманітарної політики має цілісний характер, не відміняє наявність в ній певних регіональних особливостей, обумовлених історією становлення та розвитку регіону, етнонаціональним складом його населення, особливостями економічного, політичного та культурного життя регіону. Не увага до регіональних особливостей, що спадкоємно передалась незалежній Україні від тоталітарного режиму, відроджує особливу форму відчуження – відчуження етнічних (регіональних) груп населення. В Україні подібне локалізується на межі “Схід – Захід”, що загострюється при певних обставинах і не може бути врегульоване інакше, як з позицій цілісної загальнодержавної гуманітарної політики. Особлива увага в дисертації приділяється дослідженню негативних тенденцій, диспропорцій гуманітарного розвитку на регіональному рівні (наука, освіта, культура, духовне життя тощо) та їх ліквідації (призупинення, послаблення негативних наслідків, унеможливлення) засобами гуманітарної політики. Сьогодні значною мірою відсутнє теоретичне забезпечення розробки і реалізації державної і регіональної гуманітарної політики. На основі синергетичного підходу автором зроблено висновок, що її ефективність визначається поступовим переходом від наукової організації і управління до самоорганізації і самоуправління системи, але теж на науковій, а не стихійній основі. Універсальним критерієм ефективності гуманітарної політики є самопочуття людини й соціальних груп в системі локального соціуму та в державі загалом. |
