1. Репрезентація модальності загалом і СМ зокрема у вигляді ФСП не накладає обмежень щодо формального вираження її значень. Інтегрувальним семантичним компонентом ФСП СМ слугує категорія оцінки, предметна демонстрація якої виявляє себе у формі закодованих на різних рівнях мови маркерах. У мові існують дескриптори (абстрактні конструкти), що забезпечують достатньо загальний та незалежний від мовних ярусів апарат опису семантики, який дозволяє простежувати її співвідношення з конкретними засобами вираження. Модальність ґрунтується на основній характеристиці речення предикативності й становить один із компонентів її семантики, а тому є складовим чинником комунікативного рівня мови. Макрополе модальності членується на об’єктивну, епістемологічну, деонтичну, волюнтативну, суб’єктивну та інші модальності. Жоден із видів модальності не є другорядним чи залежним від інших. Різні аспекти такої оцінки є модусами чи різновидами загальної модальності. Розгляд модусів як окремих явищ є доцільним у разі зосередження на специфічних властивостях його семантики. Використання дескрипторів як семантичних конструктів не вимагає використання трансформацій реальних висловлень з метою спрощення та вичленування існування певної семантики за фактом можливості її відкидання. Введення цього абстрактного концепту спричинює розгляд знака як цілісної сутності і є зумовлене складністю реальних повідомлень, наявних у мовленні, які досить часто не корелюють з логіко-формальними репрезентаціями судження. Модальність як семантичне явище ґрунтується на певних механізмах свідомості, з функціонуванням якої тісно пов’язується, існує як наслідок когнітивно-лінгвістичної діяльності й основується на здатності мозку до моделювання дійсності. Функціональний характер модальності виявляється в існуванні цілої системи модальних дескрипторів (частина з них виражається через простіші детермінанти або є їхньою комбінацією). 2. СМ виступає частиною макрополя модальності, являючи собою компонент семантики предикативності, що охоплює значення оцінки мовцем дійсності, репрезентованої у висловленні в плані схвалення / несхвалення, виражається різнорівневими засобами мови та є поліцентричним утворенням. Типологія речень з урахуванням СМ охоплює речення марковані СМ-, СМ+, СМ0, СМ+-, які прямо пов’язуються зі схваленням та несхваленням і в свою чергу пов’язані з прагматичною оцінкою повсякденної дійсності. Нейтральна СМ визначається як відсутність СМ+, СМ-, СМ+-. Досить умовною постає локалізація СМ щодо окремих членів речення, яка є виявом семантико-синтаксичної конденсації. 3. Механізми прямої та опосередкованої СМ гнучкі у використанні. Вони дозволяють передавати оцінку різних суб’єктів, протиставляти їх і в одному висловленні, показувати два (теоретично можливо і більше) бачення ситуації. Імпліцитність та експліцитність вказують на рівень вплетення СМ в мовленнєвий код. Іпліцитність служить для глузування, створення іронії, вона є часто побічним ефектом поліфункціональності мовного знака та його багатозначності й відтак може не відповідати реальному стану думок, але слухач часто сприймає їх як мимовільне вираження того, що намагалися приховати. Опозиція агентивної і неагентивної СМ є досить умовною і корелює з ОМ у прагненні подати ситуацію як мінімально залежно від стану особи. 4. Аналіз СМ української, російської, англійської та німецької мов вказує на значну спільність у будові їхніх ФСП СМ. Практично кожен ярус цих мов характеризується власними засобами вираження СМ, що часто корелюють. Їх не слід ототожнювати, оскільки кожна мова зберігає свою специфіку в творенні СМ форм та їх додаткових функцій. Відмінності у конкретних засобах вираження та їхньому комбінуванні фактично не впливають на загальні основи існування категорії СМ. Значний вплив справляє співвідношення аналітичності й синтетичності в мові. Перша вносить більше число багатозначних форм та створює їхню більшу залежність від синтаксичної позиції, контексту чи ситуації спілкування. Друга за рахунок більш розвинутих морфологічних форм слів менш залежить від синтаксичного оточення слова. Важливою тенденцією, яка простежується в різних мовах, є кореляція значної конвергенції засобів вираження СМ зі зростанням рівня займаного в мовній ієрархії, що полегшує процеси перекладу з однієї мови на іншу. Найбільша гомогенність досягається на текстуальному рівні, досить значна на лексичному, що виявляється у легкому доборі відповідників. Невідповідності та необхідність творчого, описового підходу виникає у випадках, коли використовуються мовноспецифічні форми, які часто полісемантичні й дозволяють кілька прочитань. Подібне стосується фразеологічних одиниць, оскільки відповідної одиниці в іншій мові може й не існувати. 5. Незважаючи на певну спеціалізацію використання кожного конкретного рівня мови для вираження СМ значень, в основному в досліджуваних мовах вони збігаються. У всіх мовах без винятку важливу роль відіграють фонетичні засоби вираження СМ у мовленні, досить стійкими є тенденції їхнього перенесення й у писемне мовлення (використання різних графічних символів на позначення певних інтонаційних особливостей мовлення). Переважання інших, не фонетичних засобів вираження СМ, зустрічається на письмі й особливо широко в художньому стилі. У всіх мовах у писемному мовленні може виявлятись явище суб’єктивної псевдомодальності. Важливою властивістю інтонаційних та інших параметрів вимови є те, що вони остаточно й однозначно визначають СМ знак висловлення. Використання лексичних засобів супроводжується диференційованим оцінюванням не лише цілого висловлення, а і його складових (уможливлює різнобічну оцінку різних частин речення). Оцінювання за допомогою лексичних засобів рідко є багатозначним. На відміну від експліцитності останніх, синтаксичні та морфологічні засоби вираження СМ є часто імпліцитними, що частково мотивується їхньою поліфункціональністю та полісемантичністю. 6. Найскладнішими є текстуальні засоби вираження СМ. Їм притаманна широка різноманітність та досить висока залежність від інших рівнів мови. Як і синтаксичні, текстуальні засоби вираження модальної семантики часто виступають лише рамками, формами, які потрібно заповнити специфічною лексикою. 7. Взаємодія різних компонентів макрополя модальності найяскравіше виявляється на матеріалі модальних дієслів, що є поліфункціональними за своєю природою. Іншим аспектом такої взаємодії є конгруентність різних модальних семантик, які виражають модальні дієслова. Різні складові при взаємодії відіграють неоднакову роль. Найважливішим компонентом постає фонетична сторона чи її замінники у вигляді різних графічних знаків. За наявності кількох протилежних оцінок у висловленні остання визначає остаточний знак СМ. 8. Семантична спільність ФСП СМ у різних мовах передбачає певну однорідність у формальних засобах вираження. Такі паралелі легко простежуються, але говорити про їхню гомогенність не зовсім коректно. Вони часто виявляють ряд споріднених між собою рис, але зберігають мовну специфіку, яка нерідко виступає стилістичною. Несхожість і незакріпленість за тими самими засобами в різних мовах подібних значень випливає з історичних особливостей їхнього розвитку. Подібність виявляється внаслідок мовного взаємовпливу та окремих універсальних якостей СМ. Різні функціональні стилі, як і мета висловлень, справляють вплив на використання СМ. Вона є досить поширеним явищем у повсякденному спілкуванні, але практично не зустрічається у наукових та технічних текстах. Такі обмеження сфери вживання пояснюються намаганням досягнути максимальної незалежності від окремого суб’єкта й відтак об’єктивності думки. |
