Виконане дослідження, зокрема класики творчості мінімалістів Дж. Адамса, Т. Райлі, Ф. Гласса, Ф. Ржевського, дозволило виділити базові стильові показники цієї музики. Знайдені ознаки мінімалістської стилістики спостерігаються в творчості різних авторів, сучасників вищеназваних та їх попередників, які працювали в інших стильових умовах (А. П’яццолла, Е. Вангеліс, ін.). Визначено аналогії до мінімалістського методу в деяких педагогіко-виконавських установках школи І. Філіппа та творчих здобутках піаністів Г. Гульда, М. Полліні та інших. Мінімалізм як метод і художній напрямок, що одержав висвітлення в мистецвознавчій літературі, в межах зробленого дослідження отримав апробацію не тільки у взаємодії з іншими течіями – примітивізмом-символізмом-експресіонізмом в музиці (В. Холопова, П. Поспєлов), з абстракціонізмом та концептуалізмом в образотворчому мистецтві (Е. Стрікленд, Л. Рейнгардт), але як іманентна ознака музичного виявлення в різних сферах творчості – композиторської та виконавської. Культурологічний контекст розгляду мінімалізму в його музичному вираженні, здійснений в рамках даної роботи, дозволив виявити певну закономірність художньої обмежувальності мінімалізму, що має паралель у «економії мислення» феноменологічних підходів сучасного наукового знання. Апробацію в аналізах отримала прийнята в мистецтвознавстві точка зору на символістський шар творчості кінця XIX – початку ХХ ст. як на виток мінімалістського підходу. Узагальнення вказаних положень дозволило зробити наступний висновок про механізм мінімалістської творчості: «мінімалізація композиції», «емансипація консонансу». В образотворчому мистецтві, в літературі вказаний механізм «мінімалізації композиції» створював умови для «дифундування» художньо-самостійних сфер та прикладної, позахудожньої творчості. Звідси «концептуальність-феноменологічність» цього примітивістського різновиду творчої діяльності. Спостереження прояву мінімалістських тенденцій в ідеальній сфері музики дозволило сформулювати першоцивілізаційну єдність професійного-сакрального-популярного як таку, що притаманна музичній якості смислу мінімалістської творчості. Музичний мінімалізм, згідно виконаним аналізам, претендує на одухотвореність вираження, – у порівнянні із стилістично аналогічними виходами в зображальній творчості, в словесно-конструктивних побудовах. Як випливає з узагальнень аналізів музики класиків мінімалізму, музичні архетипи «дематеріалізують» семантику – в силу її включеності в елементарні символи (точки-кола, дуги, лінії), що складають музичну фактуру. Відповідно, в музичному мінімалізмі знаходимо концентрацію сакральності, яка не є очевидною в інших сферах буття даного типу художнього мислення. Архаїчно-релігійні та християнські корені музичного мінімалізму стають помітними в аналізі виконавських інтерпретацій класичних творів – Ф. Шуберта, Л. Бетховена. В них виділяються архетипові структури-змісти остинатних конструкцій, ігрових фігур, які містять передчуття мінімалістської репетитивності. Подібне бачення перетинів музики мінімалізму з іншими стилями-напрямками «відсторонює» в сприйнятті контрастні (за Б. Асаф’євим) побудови, тим самим «нейтралізуючи» виявлення тотожніх проведень тем-образів. Поза ж вказаної антитетичності художня асоціативність музично-процесуальної виразності не діє: репетитивність є «перенесенням» того ж самого, а не тотожність одне іншому. Так теорія мінімалізму, згідно даних аналізу, створює вихід на теорію непроцесуальної символічної музики, високий зміст якої втілює піфагорейська ідея гармонії сфер. Підкреслюємо особливого роду оформленість-окультуреність виразу в мінімалізмі – можливо, саме тому мінімалізм визначився у так званій «невиразній» музиці. І якщо в книзі Д. Житомирського, О. Леонтьєвої та К. Мяло, присвяченій «авангарду», мінімалізм безпосередньо пов’язується із «медитативною» музикою і визначається як результат «паломництва в країну Сходу та магії», то проведене дослідження вносить суттєві уточнення. А саме: мистецтво «мінімалізації», яка зосереджує надлюдське-ідеальне у сукупній художності вираження, і є статика, що позбавлена предметної виразної конкретики, пов’язаної з людською суб’єктивністю. Таким є приклад Етюду Л. Корі, в якому спостерігається трансплантація прийому заради нього самого як виявлення чистоти культури професійних ігрових пальцевих рухів з «абсолютною лінійністю» фактури, що протистоїть фактурній об’ємності традиційної музики. Музичний світ неодноразово демонстрував оновлення культурних завалин життя через «спрощення», через заперечення фахових понадускладнень на користь звертання до елементарних витоків мислительно-творчих механізмів. Мінімалізм кінця ХХ ст. віддзеркалює дану установку. Саме цей методологічний аспект визначив іншу назву мінімалізму, що отримала поширення у Англії та США: «primary structures» – «первісні структури». Зроблені в дисертації аналізи вказують на конструктивно-ідеалізуючий смисл цієї первісності в мінімалістській музиці. Аналіз творів мінімалістів показує, що витоки цього напрямку мають місце, перш за все, в європейській старохристиянській традиції. Остання, за логікою історичної змінності ідей-стилів, опиняється дієвою на початку ХХІ століття, будучи підготовленою периферійними лініями художнього розвитку попередніх двох століть. Нова серйозна простота першохристиянської гімнічності запліднила емоційний тонус радісності, котрий відрізняє специфіку мінімалізму в музиці. Безумовно, останню неможливо виводити з медитативності східної традиції. Визначаємо світоглядно-філософську установку музичного мінімалізму як виявлення неоплатонізму в мистецтві. Вирішальним показником тут висувається принцип «типологічних тривіальностей» в музиці мінімалістів. Серйозною ж стороною даного фактору смислоутворення є архетипова вкоріненість використаних в мінімалістській музиці змістовних типологій, що тяжіють: до показу лінії-послідовності, до «точки»-акорду. Мінімалізм «стискає» те, що представляє «свята святих» класичної музики: ладову організацію з її ієрархією опірних та неопірних компонентів. Згідно аналізів, “абсолютна тоніка” музики мінімалістів, на відміну від абсолютності “емансипованого дисонансу” варваризмів ХХ ст. з їх «складною тонікою» («центральним акордом» за Ю. Холоповим), не містить потенції функціонального опонування. Мінімалізм повідомляє про первісний універсум, про єдність абсолютно вибудованого космосу, який випереджає людину та підтримує в людському єстві гармонічне поєднання із Всеузагальнюючим. Тому не виразність в традиційному розумінні, але скоріш містеріальна «зображальність» – складає предмет мінімалістського мистецтва. Аналіз продемонстрував дієвість механізму, названого «емансипація консонансу» для пояснення семантичної ситуації в «мінімальній» музиці: консонансності на рівні семантики, тоді як акустично та ладово дисонанси широко представлені у творах мінімалістів і у відповідних виконавських рішеннях. Даний стилістичний напрямок визначився в річищі постромантизму та попередніх щодо останнього альтернативних модерну-авангарду художніх спрямувань. Все вищесказане дозволяє трактувати мінімалізм не тільки в якості стилю-напрямку сучасної професійної та популярної музики, але і як складову музичного мислення взагалі, тобто в якості деякого принципу музичного мислення. Останній у «згорнутому» виявленні зустрічаємо у сукупності переламних періодів музичної історії, звернених до «спрощення» фактурної множинності музичних побудов. Повноту такої переорієнтації маємо в кінці ХХ – на початку ХХІ ст., на зламі тисячолітніх вимірів: музичний мінімалізм втілює те «релігійне відродження», що постає знаменною ознакою сучасного культурного життя у цілому. |
