1. Дослідження І.Панькевича займають важливе місце у фонді найкращих надбань діалектології та історії мови. Ці два напрями тісно переплітаються і доповнюють один одного у працях ученого, де вигідно представлено й підкреслено своєрідність використовуваного фактичного матеріалу, зокрема давніх писемних фіксацій і зразків народного мовлення корінного східнослов’янського етносу Закарпаття. Ці зразки добре демонструють складність історичних умов, у котрих віками перебувало населення краю, і тісні контакти з представниками сусідніх етнічних груп. Усвідомлюючи особливості говіркового масиву на Закарпатті, що виявлялися передусім у глибокій архаїчності, науковець розумів і особливе їх значення для з’ясування багатьох закономірностей на шляху розвитку української мови. Одним із потужних осередків, де плідно впроваджувалися й примножувалися наукові ідеї й практичні починання І.Панькевича, стала кафедра української мови Ужгородського університету. Зміст і науковий рейтинг мовознавчого доробку І.Панькевича значною мірою вплинув на вибір напряму наукових досліджень С.Бевзенка та Й.Дзендзелівського. Під безпосереднім впливом праць І.Панькевича й опосередковано — через шанобливе сприйняття імені І.Панькевича в контексті наукового доробку С.Бевзенка і Й.Дзендзелівського — ішли своїм шляхом у науці, продовжуючи й доповнюючи І.Панькевича, В.Німчук, В.Добош, П.Чучка, П.Лизанець, К.Галас, І.Фекета, М.Грицак, І.Пагиря. І традиція збереглася, що засвідчують праці інших, колишніх і нинішніх, членів кафедри української мови УжНУ.
2. І.Панькевич із великою увагою ставився до першоджерел мовознавчих досліджень. Тому значне місце в його науковій спадщині займають праці, присвячені вивченню мови писемних пам’яток. Справжній успіх ученого — його розвідка про Пандекти Антіоха, датовані 1307 роком. Аналіз пам’ятки виявився настільки повним, що дослідження її І.Панькевичем використовується як основне джерело відомостей про Пандекти Антіоха 1307 р., зокрема й в “Історичній фонетиці української мови” Ю.Шевельова. І.Панькевич здійснив особисто не одну поїздку-експедицію в пошуках фактичного живомовного матеріалу, поєднуючи це з відвіданням церков із метою виявлення зразків давньої писемності (служебні книги, метрики тощо), із котрих робив виписки марґіналій. Ці записи стали основою трьох видань „Покрайніх записів на підкарпатських церковних книгах” (1922, 1937, 1947), котрі і по сьогодні є цінною джерельною базою в дослідженнях з історії мови, ономастики.
3. Праці І.Панькевича, у яких порушені ономастичні проблеми, незважаючи на певні зумовлені тогочасним рівнем назвознавства недоліки, стали помітним позитивним кроком у розвитку української ономастики. Вони можуть служити не лише зразком того, наскільки уважно слід аналізувати й використовувати для спостережень та висновків ономастичний матеріал, а й того, як забезпечується системний підхід до аналізу явищ мовної дійсності (на противагу вибірковому — для ілюзорної зручності). Саме в цьому підході, у сумлінності добору достовірних фактів — запорука тривалості наукового обігу праць І.Панькевича навіть у тих галузях (зокрема в ономастиці), де виявляються згодом не так важливими інтерпретації вченого, як самі факти, якими він оперував. Це демонструють, наприклад, праці К.Галаса, Й.Дзендзелівського, М.Дуйчака, П.Чучки.
4. І.Панькевичу належить визначна роль у розв’язанні мовної проблеми на Закарпатті на початку ХХ ст. За дорученням уряду, у повній згоді зі своїм сумлінням науковець підготував для середніх і горожанських шкіл краю “Граматику руського языка” (1922, 1927, 1936), запровадивши компромісний правопис (варіант “максимовичівки”) і ніскільки не сумніваючись у тому, що в такий спосіб удасться швидше досягти бажаного результату в національному освідомленні закарпатців. Те, що в 1937—1938 роках в Ужгороді з’явилися друком дві частини “Граматики української мови” Я.Неврлі із застосуванням фонетичного правопису і що ця граматика використовувалася як підручник для середніх шкіл і самонавчання, — красномовно засвідчує, що І.Панькевич свою місію виконав: своєю граматикою і своїм правописом він підготував ґрунт для повноцінного функціонування української мови в школах Підкарпатської Русі. У тому, що український напрям завоював міцний плацдарм на Закарпатті в системі освіти ще в період Чехословацької республіки, має незаперечні заслуги й І.Панькевич (поряд з А.Волошином, плеядою інших сподвижників).
5. І.Панькевич узяв участь у важливому для українського мовознавства процесі — встановленні єдиних правописних норм для Східної і Західної України (1927). Хоч у заувагах на проект правопису української мови науковець враховував закономірні історичні фонетичної зміни, дію аналогії і писемні традиції, але не всі його пропозиції можна кваліфікувати як оптимальні, компромісні й прийнятні для всенародного вжитку — з огляду на гостроту полемік навколо правопису.
Для освітніх потреб й утвердження української літературної мови на Пряшівщині І.Панькевич підготував „Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини” (1952). Історія доводить важливість наукового доробку І.Панькевича для консолідації й дальшого освітньо-культурного розвитку українців Закарпаття і Пряшівщини.
6. Діяльність І.Панькевича як лексикографа заслуговує високої оцінки, незважаючи на те, що, на жаль, найбільший його здобуток у цій галузі, попри великі зусилля самого автора, його вихованців і співчутливців, досі залишається в рукопису. Приклад І.Панькевича запалив на подвижницьку працю М.Грицака, який склав величезну картотеку матеріалів для словника українських говорів Закарпаття і готовий був згодом присвятити всі свої сили виготовленню об’єднаного словника, який би враховував його власні записи і матеріали картотеки І.Панькевича (уже по смерті вченого). Видання словникових праць І.Панькевича та М.Грицака давно на часі. Необхідно домогтися належної державної підтримки заходів для підготовки хоча б елекронних версій цих унікальних лексикографічних джерел.
7. Виявом справжньої самовідданості була співпраця І.Панькевича у підготовці “Української загальної енциклопедії” — першої друкованої української універсальної енциклопедії (1930—1935 рр.). Факт, що українська енциклопедія містила різні відомості про Закарпаття і вони органічно влилися в українознавчу концепцію видання загальнонаціонального значення, іще не раз буде вагомим аргументом у дискусіях, як ішли до своєї національної самоідентичності закарпатці. А те, що ці відомості готував І.Панькевич не за сприятливих умов і з можливими небажаними наслідками для себе, додатково характеризує вченого як великого патріота. |
