Неофольклоризм як художньо-естетичне явище в музичному мистецтві виникає закономірно за законами діалектики: з одного боку, на засадах авангарду (антиромантична позиція, аналітизм), а з іншого - як альтернатива йому (фольклорне підґрунтя). Фольклор, потрапивши в інший художньо-часовий вимір, набув дивовижних якостей, зазвучав по-новому. Сформувався новий тип відносин фольклору з сучасними засобами виразності (подолання форми зі збереженням змісту), де фольклор стає домінуючим.
В українській музиці на шляху новітнього синтезу фольклорних джерел з найсучаснішою композиторською технікою (а разом з осучасненою технікою баянного мистецтва) помітну роль відіграє творча постать В. Зубицького. Фольклор, вразивши його творчу фантазію, став стимулом породження нових ідей. Саме на фольклорному підґрунті В. Зубицький створив власний індивідуальний композиторський стиль, творчо продемонстрував шлях відродження фольклорного мелосу в “новій” музиці, примноживши це віртуозним, багатогранним баянним інструменталізмом і розпочавши воістину революційні зрушення в баянному репертуарі. За словами О. Зінькевич: “Він змусив народний інструмент “заговорити” сучасною мовою, руйнуючи ту, виключно етнографічну традицію, яка склалась в українській баянній літературі”. В. Зубицький підняв поклади народного мелосу, “вбравши” його в “одяг” новітніх засобів, перетворив маловідомі діалекти в мову широких узагальнень, висвітлюючи їх сучасною композиторською технікою і виконавською майстерністю.
Вперше в баянній літературі з’явились мовно-речитативні та співомовні інтонації (“неосинкретизм”), інтонації плачів та голосінь, інтонації думного епосу. Вперше відтворюється дикість первісних зразків колективного танцю, гуртових вигуків, закликів, тощо. Вперше ритміка стає одним з головних чинників формотворення.
Етнофонізм народних інструментів відчувається у відтворенні забутого звучання бурдону струнних народних інструментів, імпровізаційних награвань духових, і навіть ударних народних інструментів. Широко застосовує В. Зубицький прийоми народного музикування: каталексії, конкатенації, ампліфікації та транспозиції.
Поряд з естетикою архаїки з’являються сонорно-алеаторні, сонорно-шумові та пуантилістичні прийоми, які приводять до нових засобів у звуковидобуванні та нових фонічних якостей. З творчістю В. Зубицького починається адаптація до модальних та полімодальних систем, до асиметричності перемінних розмірів, до поліфактурних конструкцій та конструктивної логіки звукових утворень.
Джазпартити В. Зубицького – це ще один сміливий крок композитора до неосвоєних жанрів та стилів у баянній композиторській творчості. Це принципово новий синтез класичних джазових традицій з національними давньофольклорними та світовими досягненнями у сучасній композиторській техніці.
Автор, розкриваючи необмежені можливості інструмента, вільно реалізує свій творчий потенціал, використовуючи будь-яку сучасну композиторську техніку. На шляху еволюції сонатної форми фольклорні паростки замінюють основні її теми, на них формується архітектонічна будова, вони розшаровуються у новітніх засобах та набувають якостей, співзвучних сучасності.
Підводячи підсумок даного дослідження слід зазначити, що український різновид нео-стилів та течій, на відміну від європейських, на думку А. Калениченка, позначений українською національною визначеністю, тобто несе в собі вплив неофольклоризму, який опинився в центрі музичної нео- і постстилістики.
Синтез як один з головних чинників творчого методу В. Зубицького акумулює в собі розвиток “вглиб” і “вшир” найрізноманітніших пластів фольклорних джерел різних народів, різних культур та епох. Поєднання українських фольклорних джерел з тюркськими (Соната №3 “Fatum” для тріо баянів), молдавськими (Концерт “Festivo” для оркестру народних інструментів), болгарськими (Соната № 2 “Слов’янська” для баяна), болгарських з румунськими (Скрипковий концерт), введення фольклорних елементів у джазові твори (Partita concertante № 1 та № 2), взаємовплив фольклорних, джазових чинників , поєднання їх з елементами “барочного” стилю та сучасною професійною мовою (Симфонія №2), творчість В. Зубицького відкриває нову грань музичної естетики, сповнену в нових формах нового змісту, новим типом музичного мовлення та новою образно-художньою сферою.
В. Зубицький, один з яскравих представників неофольклоризму, започаткував в Україні процес адаптації до “нової” музики виконавців-“народників”, розширюючи їхні естетичні потреби. Нова естетика творчості В. Зубицького відкриває перед сучасним виконавцем нові грані мистецького мислення, розвитку власного арсеналу теоретичних знань в нарощуванні потенціалу практичних навичок, розширює коло образно-художніх уявлень.
Проведене дослідження засвідчує, що у розвитку баянного мистецтва утворився новий щабель парадигмальної системи, котрий потребує не лише естетичної адаптації, а й комплексного, всебічного, досконалого вивчення логіки систематизації компонентів музично-теоретичної системи композитора. Поглиблений аналіз стилю композитора дасть змогу сучасним виконавцям, для котрих репертуар із творів В. Зубицького став хрестоматійним, вивчати його на основі теоретичного обґрунтування, бачити в ньому логічність конструкцій та закономірність дій складових компонентів індивідуального стилю композитора.
Виконавські здобутки на ґрунті науково-теоретичних знань – це новий крок у розвитку локально-національної інструментальної традиції, яка, в свою чергу, складає часточку загально-поступального руху в розвитку світової музичної культури.
|
