Анотація до роботи:

Козіна Ірина Вадимівна. Португальська музична культура від Середньовіччя до епохи Романтизму. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 – Музичне мистецтво. – Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського. – Київ, 2007.

Дисертація є першим в українському музикознавстві докладним вивченням музичної культури Португалії, що охоплює кілька історичних періодів. В ній доводиться, що музична культура Португалії не мала цілеспрямованої поступальної лінії руху, а розвивалася як чергування значних, але короткотривалих періодів піднесення, за яким йшли часи спаду, уповільнення темпів розвитку. Однак найважливіші досягнення вийшли за межі місцевої традиції. Суттєвими виявилися ці досягнення у „золотий вік” музичної історії країни, що припав на перехідну добу від Відродження до Бароко у кінці ХVI – першій третині ХVІI століття. Попри перервані цикли розвитку, португальську культуру в цілому, і музичну зокрема, характеризує створення власного варіанту ренесансного, барокового та класичного стилів.

У роботі підкреслюється драматичний характер культурних процесів другої половини XVI–кінця XVII століття, які викликали поступову втрату престижу, здобутого у ренесансну епоху, та привели до ізоляції португальського музичного мистецтва. У роботі досліджується подвійна роль церкви, яка, з одного боку, потенціювала систему освіти в країні та розвиток поліфонічної хорової школи, а з іншого, – спричиняла до занепаду національного мистецтва.

Особливу увагу приділено у дисертації значенню взаємозв’язків музики з іншими видами мистецтва, зокрема, літературою, що знаходилась в авангарді португальської культури. У різні історичні епохи поезія та література ставали орієнтиром для розвитку музичного мистецтва, а їхня взаємодія сприяла рухові суспільства. У той самий час втрата зв’язку між португальською літературою та музикою стала однією з причин невиразності музичного класицизму, а також відсутності музичного романтизму в Португалії.

У XIX столітті відрив від загальних процесів європейської музики все більше давався взнаки. Разом з тим саме у цей складний для країни історичний час питання національного набуває актуальності у колах прогресивних діячів культури. Це доводиться на прикладі діяльності та композиторської творчості Жуау Домінґуша Бонтемпу.

Запропонована в дисертації концепція розвитку португальської музичної культури базується на дослідженні особливостей фольклору країни, якому властиве органічне поєднання африканських, бразильських, азіатських та європейських впливів. Знаходять висвітлення також процеси, що відбувалися у міському музичному середовищі Португалії межі XVIII–XIX століть і були пов’язані з популярними жанрами фаду та модінья.

У Висновках підводяться підсумки дослідження та формулюються основні положення, що стали результатом роботи.

Музична культура Португалії не мала цілеспрямованої поступальної лінії руху, бо її історія складається із значних, однак короткотривалих піднесень, на зміну яким приходили періоди спаду та уповільнення. Це дозволяє говорити про тип культури з перерваним циклом розвитку. У португальській культурі рідко трапляються приклади новаторства, для неї характерне відставання від загальноєвропейських процесів. Огляд історії португальської музичної культури свідчить про наявність як самобутніх національних цінностей, що базуються на фольклорній традиції, так і іноземних впливів. Останні давали поштовх до розвитку. Проте не завжди цей поштовх мав подальші позитивні наслідки і вів до розквіту португальської культури.

В роботі розглядаються контакти португальської культури з неєвропейськими країнами. Так, в епоху Середньовіччя на території Португалії перебували араби. В ренесансну епоху колоніальна політика португальських монархів призвела до контактів з Бразилією (Латинська Америка), Анголою та Мозамбік (Африка), Макао (Китай), які й сьогодні є португаломовними країнами.

Самовідчуття португальців як європейців завжди змушувало їх орієнтуватись на більш розвинуті європейські країни, що в цілому підтверджується подібністю процесу розвитку португальської музичної культури з західноєвропейськими тенденціями. Так, в середньовічну епоху розквіт португальського дворянського придворного мистецтва виявляв спільність з французьким мистецтвом трубадурів та труверів та німецьким мистецтвом мінезингерів та мейстерзингерів. Розвиток португальської культури в епоху Відродження йшов у руслі загальноєвропейських тенденцій. У першій половині XVIII століття розвивається інструментальна музика, створюються інтернаціональні оркестрові колективи та капели при церквах, що відповідає європейським процесам барокової доби. За відсутністю власного оперного мистецтва використовується запозичене – італійське. Здобуття європейського класицизму знайшли відбиток у португальському музичному мистецтві першої третини ХІХ століття (творчість Ж. Домінґуша Бонтемпу).

В дисертації показана двояка роль церкви у розвитку португальської культури:

1. Важлива прогресивна роль полягала у розвитку освіти та професіонального музичного мистецтва. У різні епохи осередками культури та освіти ставали монастирі та собори, де були сконцентровані найкращі творчі сили країни. Прикладом такої епохи був період 1580-1640 років, відомий як «золоте століття» португальської музичної культури.

2. Негативна роль церкви полягала у задушенні національного мистецтва, у переслідуванні творчої інтелігенції (Інквізиція, цензура та ін.), у гальмуванні розвитку світського мистецтва. Такі тенденції створювали значні перешкоди у розвитку португальської культури, всупереч її намаганню слідкувати європейським процесам. Показовим був історичний період XVII століття, коли з причин церковних заборон в Португалії не з’явилась опера, тоді як цей жанр почав займати центральне місце в культурі провідних європейських країн.

Ізольованість португальської культури залишалася проблемою протягом усієї її історії, що породило таку негативну її якість, як провінціалізм. Однією з причин недорозвинутості музичного класицизму, а також відсутності музичного романтизму у Португалії стала втрата зв’язку між літературою та музикою. Внаслідок цього у ХІХ столітті професійне музичне мистецтво існувало відокремлено від інших мистецьких видів, тоді як у більш розвинених країнах Західної Європи саме взаємозв’язок мистецтв сприяв народженню музичних шедеврів.

Тим важливішими були зусилля небагатьох талановитих митців побудувати систему національних музичних цінностей на високо професійній основі, органічно включитися у своїй творчій, виконавській, педагогічній та організаційній діяльності у загальноєвропейський культурний контекст.

Публікації автора:

1. По сторінкам історії португальської музичної культури // Українське музикознавство: Зб. наук. статей. – Вип. 31. – Київ: Міністерство культури і мистецтв України. – Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського. – Центр музичної україністики, 2002. – С.267-280.

2. Ж. Д. Бонтемпу (1775–1842) и его фортепианная педагогика // Київське музикознавство: Зб. наук. статей. – Вип. 10. – Київ: КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2003. – С. 95-107.

3. У истоков португальского симфонизма: симфоническое творчество Ж. Д. Бонтемпу (1775–1842) // Київське музикознавство: Зб. наук. статей. – Вип. 14. – Київ: КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2004. – С.85-98.

4. Карлуш Сейшаш – крупнейший представитель португальского барокко (к 300-летию со дня рождения композитора) // Київське музикознавство. Культурологія та мистецтвознавство: Зб. наук. статей. – Вип. 15. – Київ: КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2004. – С.134-144.

5. Фортепианное творчество Ж. Д. Бонтемпу: путь от классицизма к романтизму // Київське музикознавство: Зб. наук. статей. – Вип. 17. – Київ: КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2005. – С.223-233.