Проведені в дисертації дослідження в сукупності розв’язують важливе науково-прикладне завдання з теоретичного обґрунтування причин виникнення регіональних особливостей в українському державотворенні й розробки можливих напрямів діяльності щодо подолання негативних наслідків регіональної асиметрії. Зміст основних висновків і пропозицій полягає в такому: 1. Системний аналіз досліджень з питань державотворення та регіоналізму засвідчив, що, незважаючи на доволі значну кількість наукових студій з цієї тематики, на сьогодні залишається актуальною необхідність проведення додаткових досліджень з цих питань у галузі державного управління. Зокрема, потребує розширення та вдосконалення понятійно-категоріальний апарат. 2. На основі методу категоріального аналізу дефініцію «державотворення» визначено як сучасний процес створення, розбудови та модернізації системи влади, або як такий, що мав місце в історичному минулому та охоплює взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Таке трактування цієї дефініції дозволяє розширити хронологічні межі дослідження проблем українського державотворення. 3. Шляхом синтезу існуючих у науковій літературі визначень поняття «регіон», до понятійно-категоріального апарату науки «Державне управління» введено дефініцію «історичний регіон» у значенні територіальної одиниці, що існувала в певний хронологічний період на території України і мала характерні особливості в організації владних інститутів, які були обумовлені перебігом історичних процесів у той час. Її використання сприятиме вдосконаленню досліджень державно-управлінських відносин у ретроспективі. 4. Порівняльний аналіз існуючих підходів до періодизації українського державного управління та державотворення, що існують на сьогодні, дав підстави для її вдосконалення. Воно полягає в поділі історії українського державотворення на шість основних періодів: князівський, польсько-литовський, козацький, імперський, новітній та сучасний. В усіх періодах, крім сучасного, виокремлено історичні регіони, за критерієм особливостей організації державно-управлінських відносин. Такий варіант періодизації сприятиме усвідомленню закономірності та логіки сучасних державотворчих процесів. 5. Порівняльний аналіз змісту регіональних особливостей в українському державотворенні другої половини XVII–XVIII ст. дає підстави для висновку, що, незважаючи на схожі принципи організації системи органів управління життям суспільства в історичних регіонах цього періоду (Запорозькій Січі, Гетьманщині та Слобідській Україні), їм були притаманні суттєві особливості. Зокрема, характерною відмінністю державно-управлінських відносин була поліваріантність та різновекторність їх еволюцій. Дослідження досвіду організації управлінських інститутів тих часів може дозволити на сучасному етапі державотворення уникнути помилок, які мали місце за часів Козацької доби. 6. Доведено, що факторами, які спричинили виникнення регіональної поляризації на території сучасної України в історичному минулому, були причини природно-географічного, етнографічного, історичного та економічного характерів. Зокрема, географічне положення, розміщення корисних копалень, перебіг історичних подій, економічний розвиток, термін перебування у складі іноземних держав. 7. Встановлено, що регіональні відмінності культурного, конфесійного, економічного, соціального характеру в сучасній Україні, з огляду на складну політичну ситуацію, можуть мати негативні наслідки для розвитку процесу національного державотворення. Зокрема, регіональна асиметрія сприяє виникненню сепаратистських тенденцій. З огляду на це, перед органами державного управління всіх рівнів постає завдання мінімізації регіональної асиметрії. 8. Визначено, що перспективним напрямом подолання негативних наслідків регіональної асиметрії може бути впровадження виваженої, цілеспрямованої гуманітарної політики на державному рівні, у тому числі: формування загальнонаціональної ідеї, яка б консолідувала громадян України для вирішення нагальних питань українського державотворення; підвищення якості професійної підготовки національної управлінської еліти; сприяння зростанню рівня політичної культури громадян України. Доведено, що це можливо за умови впровадження системи заходів, спрямованих на розширення мережі навчальних закладів, які здійснюють підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців, розробки навчальних програм з історії українського державотворення та державного управління, розширення кола наукових досліджень з питань історії державного будівництва в Україні, а також модернізації лекційної роботи з сучасних проблем державотворення. |