Узагальнено результати проведеного дослідження, сформульовано основні теоретичні й практичні здобутки, а також окреслено перспективи подальших досліджень з обраної проблематики. У дисертації здійснено системний аналіз семантико-синтаксичної валентності віддієслівних похідних у сучасній українській мові, визначено співвідношення семних та граматичних складників у формуванні валентного потенціалу частин мови. Дослідження об’єктного компонента у предикативній структурі речення тісно пов’язане з теорією валентності лексем, отже із конкретними виявами цієї валентності на рівні слів-мотиваторів і слів-дериватів. Слово свої валентнісні властивості виявляє насамперед у предикативній позиції, тому можна стверджувати, що головним носієм валентності в мові є дієслово, оскільки предикативна позиція є його первинною і основною категоріальною функцією. Інші елементи структури речення, що здатні транспонуватися у предикативну позицію, зокрема іменники та прикметники, мають співвідносні з дієсловом-присудком валентнісні властивості щодо об’єктної синтаксеми, які розвинулися в них або внаслідок переходу їх у предикативну синтаксичну позицію, або на основі семної спорідненості з дієслівним предикатом. Дієслівна сема мотивує сполучуваність девербатива. Чим вужче й конкретніше значення віддієслівного іменника, тим ближче його сполучуванісні можливості до дієслівних. Виникнення нових (не дієслівної природи) можливостей щодо приєднання залежних актантів зумовлене а) появою у деривата переносного значення; б) великим ступенем опредмечення віддієслівного похідного і появою в нього власне іменникових моделей вторинної сполучуваності; в) перенесенням на дериват синтаксичних властивостей його непохідного іменникового синоніма. Субстанціальні придієслівні синтаксеми, що перебувають у формах центральних відмінків, потрапивши в позицію при віддієслівних дериватах, зазнають прогнозованої трансформації. Що глибше дериват проникає в семантичну сферу частини мови, то значніших трансформаційних змін граматичної форми зазнають залежні від нього іменники, присутність яких зумовлена мотиватором. Дієслово керує відмінковими формами з категоріальним значенням предметності. Поза сферою впливу дієслова залишаються обставинні значення відмінків, тому віддієслівні деривати практично повністю «успадковують» сполучуваність дієслова з відмінковими та прийменниково-відмінковими формами іменників із необ’єктним (обставинним чи атрибутивним) значенням. У девербативах чітко виявляється така закономірність: що ближче семантично перебуває дериват до твірної бази, то більше в ньому виявляється категоріальних рис базового слова і менше рис того класу слів, який він представляє формально. Віддієслівні деривати не тільки відрізняються від слів з первинною семантикою своїм лексичним значенням, але й набувають категоріального значення іншої частини мови, частково втрачаючи при цьому свої первинні ознаки. Однак при поєднанні з іншими одиницями мови, вони часто не втрачають здатності вступати у синтаксичні зв’язки і семантико-синтаксичні відношення, притаманні словам з первинним значенням відповідної частини мови. Це положення поширюється не тільки на віддієслівні іменники, а й на віддієслівні прикметники. Тобто, частково зберігаючи свою семну сполучуваність, девербативи набувають лексико-граматичної сполучуваності, притаманної всім іменникам чи прикметникам як лексико-граматичним класам слів. Віддієслівні деривати виявляють дуже різний потенціал сполучуваності. Це прямо залежить від того, наскільки актуальною у тому чи іншому словотворчому класі є сема процесуальності. Найвища частота вживання з залежним об’єктом у девербативів зі значенням опредмеченої дії, утворених за допомогою суфіксів -нн-я (-анн-я, -енн-я, -інн-я). Валентнісні властивості слова виявляються в кожному мовленнєвому акті по-різному, відповідно до значення, що актуалізується в цьому слові у контексті певної фрази. Актуалізація в мовленні тієї чи тієї семи дієслова передбачає різну міру заповнення при ньому валентних субстанціальних позицій, тому слід розрізняти валентність потенційну та актуальну. Актуальною валентністю можна назвати виявлену словом у конкретному реченні контекстуальну потребу в певному синтаксемному оточенні. Валентний потенціал іменних девербативів залежить від семантико-синтаксичних характеристик їх мотиваторів. По-перше, чим більшу потребу в актанті (актантах) виявляє дієслово, тим сильніше буде виражена процесуальність у його девербативах. По-друге, вияв у девербативі дієслівної семантики залежить від семантичного розряду похідного: іменники на позначення дії, процесу чи стану виявляють більше процесуальності, ніж іменники на позначення діяча, знаряддя, місця чи результату дії. По-третє, вияв дієслівного потенціалу залежить від синтаксичної позиції девербатива: що ближче він перебуває до предикативного ядра речення, то більше в ньому виявляється “дієслівності”. Залежні іменники з об’єктним значенням, що перебувають на периферії дієслівної валентності (давальний та орудний відмінки), зберігають свою форму і при відповідних девербативах. Існування в мовленні паралельних синтаксичних конструкцій (завідувач відділу – завідувач відділом) зумовлена явищем перерозподілу процесуальної та предметної складової в семантиці девербатива. Можна стверджувати, що деривати від тривалентних дієслів регулярно реалізують не більше двох актантних позицій базового дієслова. При віддієслівних іменних дериватах родовий субстантивний, так само, як і давальний та орудний, зберігає своє предметне (об’єктне, адресатне чи інструментальне) значення, тому має всі підстави в семантико-синтаксичній організації речення займати позицію додатка. Найактивнішими в сенсі сполучуваності з відмінковими формами залежних іменників є прикметники, які деривативно пов’язані з дієсловом, бо атрибутивна природа прикметника передбачає його присубстантивну позицію, а дієслівна сема зберігає здатність вступати в об’єктні відношення, синтаксично підпорядковуючи собі відмінкову форму іменника. Дієприкметник, утворений від дієслова з продовженою семою (синсемантичної лексеми), як правило, зберігає облігаторність зв’язку з залежним іменником, однак, наближаючись своєю синтаксичною активністю до дієслова, зовсім не ототожнюється з ним, оскільки основною для нього, як і для всіх прикметників, залишається приіменникова атрибутивна позиція і призв’язкова предикативна позиція в реченні. Якісні та відносні віддієслівні деривати-прикметники різною мірою виявляють здатність вступати в об’єктні відношення з залежним іменником, і ця здатність залежить від місця такого прикметника у внутрішньосинтаксичній структурі речення: що ближче він перебуває до предикативного центру, то чіткіше виявляє валентну активність щодо іменних актантів. | 