Анотація до роботи:

Ткачук П. П. Сухопутні війська Збройних сил України доби революції 1917–1921 рр. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Національний університет “Львівська політехніка”. – Львів, 2009.

Автор комплексно дослідив загальні риси і відмінності концептуальних поглядів і тенденцій військового будівництва на початку ХХ ст., показав їх вплив на процес формування сухопутних військ збройних сил українських державних утворень у період 1917–1921 рр.

У роботі проаналізовано розвиток сухопутних військ армій європейських держав на початку ХХ ст.; процес зародження сухопутних військ у ході українізації армії в умовах хибної концепції політичного проводу Центральної Ради щодо формування власної армії. Показано особливості розбудови регулярної армії в період Української держави, зокрема досвід використання кадрового потенціалу, організації та озброєння, системи підготовки командирських кадрів. Узагальнено досвід Директорії УНР в оновленні військової організації, комплектування, озброєння і тактики бойових дій. Реконструйовано процес розвитку Галицької Армії 1918–1920 рр., способи її формування, комплектування, підготовки особового складу, озброєння і тактики бойових дій порівняно з країнами Центрально-Східної Європи, УНР і більшовицької Росії, арсенал її бойового застосування. Відтворено систему виховання і вишколу особового складу сухопутних військ національних армій, їхню духовну опіку в умовах зовнішньої агресії.

Характерна особливість зародження і розбудови сухопутних військ – залежність від концепцій керівництва українських державних утворень у сфері воєнних доктрин, кадрової політики, організаційних структур, формування морально-бойових якостей особового складу. Вирішуючи проблеми військового будівництва, український провід внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин не завжди реально оцінював внутрішню і зовнішню ситуацію, об’єктивні закономірності розвитку збройних сил. Розбудова українського війська проходила у складних умовах іноземної агресії.

Основою українських збройних сил періоду національно-визвольної революції 1917–1921 рр. виступали сухопутні війська, які були найчисельнішим і найбоєздатнішим родом військ.

Характерна особливість зародження і розбудови сухопутних військ – її залежність від концепцій керівництва українських державних утворень у сфері воєнних доктрин, кадрової політики, організаційних структур, морально-бойових якостей особового складу. Вирішуючи проблеми військового будівництва, український провід внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин не завжди реально оцінював внутрішню і зовнішню ситуацію, об’єктивні закономірності розвитку збройних сил. Між тим розбудова українського війська проходила у складних умовах іноземної інтервенції. На масштаби і темпи цього процесу впливала концепція соціалістичного проводу Центральної Ради, яка на першому етапі діяльності прагнула автономії України в рамках майбутньої федеративної Росії, отже, не вважала необхідним творити власну національну армію. Загроза втрати перших демократичних здобутків революції та початок агресії більшовицької Росії на зламі 1917–1918 рр. підштовхнула молоде політичне керівництво переглянути концепцію військового будівництва і від тактики українізації російської армії перейти до формування власних регулярних частин піхоти й артилерії.

Характерною рисою першого етапу розбудови українських сухопутних військ була стихійність, коли за ініціативою окремих національно свідомих старшин творилися військові частини піхоти, артилерії, кінноти, на базі яких формувалися корпуси, дивізії, полки і бригади. Дотримування проводом Центральної Ради соціалістичних програмних доктрин призвело до дезорганізації управління збройних сил, які творилися знизу. Так було втрачено великий потенціал українізованих частин російської армії, які мали вишколені роди зброї сухопутних військ: піхоту, кінноту, артилерію, інженерно-технічні частини, а головне – досвідчених військовиків, зокрема генералів і старших офіцерів Генерального штабу. Лише на другому етапі – взимку і навесні 1918 р. здійснено спробу надати військовому будівництву організованих форм. До цього залучили патріотично налаштований командний склад, який розпочав розбудову регулярної армії. Одночасно формувалися частини піхоти і артилерії. Проте сухопутні війська не отримали належної уваги і всестороннього розвитку. Утрачений для військового будівництва час надолужити не вдалося, і розпочатий фактично навесні 1918 р. організований процес формування нового війська обірвав гетьманський переворот.

У травні–листопаді 1918 р. можливості для військового будівництва Української держави вкрай обмежувалися німецькою окупаційною владою, а також пропозицією федерування України з іншими частинами небільшовицької Росії, яку сповідував гетьманський уряд. Політична позиція гетьманських міністрів довела, що визнання самостійності Української держави для них було ситуативним як необхідний етап до федеративної парламентської чи монархічної Росії. Водночас неприйняття командуванням Добрармії ідеї незалежної України та її союзу з Німеччиною відразу ж ускладнили відносини з репрезентантами білого руху. З великими труднощами гетьману П. Скоропадському вдалося домогтися дозволу на створення сухопутних військ Армії Української держави: кадрових корпусів, дивізій, а в їх складі – гарматних бригад, інженерно-технічних частин, зі старшинським і підстаршинським складом та озброєнням. Особливістю розбудови сухопутних військ на цьому етапі була планова організація зверху у відповідності з опрацьованими структурами і штатами. На відміну від Центральної Ради гетьман взяв курс на створення регулярної боєздатної армії, для чого залучив досвідчених генералів, адміралів, старших офіцерів колишньої царської армії, які виявили бажання служити Україні. Хоча багато генералів, які стали на військову службу, не були переконаними державниками. Серед них домінувала фахова потреба “служити” і в такий спосіб утримувати свої родини. За основу організації сухопутних військ Української держави та їх родів зброї взято російську систему. Реанімовано систему управління родами зброї від Головних інспекторів піхоти, артилерії, кінноти до командирів корпусів, дивізій, бригад і полків. 15 гарматних бригад після повернення з фронту на місця постійної дислокації бригад збереглися і увійшли до складу Армії Української держави, щоправда без більшості солдатів, яких демобілізували. Сформовано Сердюцьку й збережено у повному складі Сіру піші дивізії. Відновлено діяльність піхотних, артилерійських, кінних училищ і кадетських корпусів.

Основу Армії Директорії УНР становили сухопутні війська. Певний час вони творилися стихійно у ході антигетьманського повстання, яке захопило у свій вир іррегулярні формування із різною політичною орієнтацією, що важко піддавалися управлінню. Утворені Гетьманатом структури корпусів, дивізій, бригад і полків зруйновано, а більшість командирів звільнено зі служби внаслідок політичної недовіри (вони відразу ж перейшли на службу до Добровольчої та інших білогвардійських армій). Із напівстихійних формувань розпочато творення і комплектування нових військових частин.

На початку 1919 р. завдяки ініціативі групи генералів і вищих старшин Генерального штабу, які залишилися на службі в Армії УНР (Дієвій армії) реорганізовано сухопутні війська: створено піхотні, артилерійські, кінні, інженерно-технічні частини, які взяли участь у боях 1919 р. проти поляків, червоних і білих формувань. Незважаючи на умови безперервної збройної боротьби і міжнародну ізоляцію, уточнено структуру родів зброї, уніфіковано штати дивізій, бригад, полків, куренів, створено Управління головних інспекторів армії. Об’єктивна реальність, а саме безперервна війна на трьох фронтах, не дозволили Головному Отаману С. Петлюрі сповна розбудувати своє військо. Артилерія Дієвої армії була удвічі меншою від загальноприйнятих норм західних країн. Маневрений характер війни вимагав розвитку кінноти, броневих частин, чого не вдалося здійснити.

Аналіз військового будівництва в ЗУНР засвідчив, що Галицька Армія стала унікальним воєнно-національним феноменом, який за організацією, професійними ознаками і боєздатністю був аналогічним військовим формуванням західноєвропейських держав. У складних воєнно-політичних умовах сформовано піхоту й артилерію з високим рівнем організації та озброєння. Арсенал тактики і бойового застосування УГА був дещо ширшим, ніж наддніпрянської, оскільки галичанам довелося діяти в різних умовах: позиційної війни – українсько-польської 1918–1919 рр. та маневреної – українсько-більшовицької 1919–1920 рр. Притаманне визвольним змаганням стихійне творення перших напівпартизанських бойових груп тривало в Галичині недовго. У грудні 1918 р. розгорнули активну організаційно-мобілізаційну роботу Окружні та повітові військові команди, в яких формувалися й озброювалися, проходили вишкіл стрільці, після чого скеровувалися у фронтові піхотні й артилерійські полки. Максимально використовувалися кадри та озброєння колишньої австрійської армії. Прийнято на службу добровольців-фахівців, головно австрійців і галицьких німців, яких висували на посади командирів корпусів, бригад, полків. За сприяння наддніпрянських генералів у січні 1919 р. молоду армію реорганізовано: всі формування звели до трьох корпусів (до них увійшли по чотири бригади). У червні 1919 р., під час Чортківської наступальної операції, Начальна команда започаткувала створення ще восьми бригад (фактично двох нових корпусів), але відступ за Збруч призупинив ці плани. Найорганізованішою формацією Галицької Армії була артилерія, найслабшою – малочисельна кіннота.

Важливим чинником боєздатності всіх українських армій була організація фахового навчання, військова дисципліна, високий рівень морально-психологічного духу, виховання на патріотичних засадах і бойових традиціях українського народу. До цієї роботи активно долучалися капеланські служби, насамперед Галицької Армії, а в період інтернування – й Армії УНР. Вишкіл особового складу продовжено у таборах інтернування у Чехословаччині, Польщі та Румунії (1920–1922).

Історія сухопутних військ Збройних сил України доби революції 1917–1921 рр. свідчить, що їхня розбудова стала невід’ємним компонентом процесу будівництва національної держави. Специфічний для революційних часів досвід творення національної армії є цінним уроком для реформування Збройних сил незалежної України, оскільки й сьогодні Сухопутні війська – основний вид військ сучасної армії.

Незважаючи на певні досягнення в дослідженні наукової проблеми, дисертант звертає увагу на необхідність продовжити комплексне вивчення розвитку видів і родів військ України новітнього часу. Актуальним буде й упорядкування збірника документів про військове будівництво в період національно-демократичної революції 1917–1921 рр.

Публікації автора:

1. Ткачук П. П. Сухопутні війська України доби революції 1917–1921 рр. / П. П. Ткачук. Монографія; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, Львівський інститут Сухопутних військ НУ «ЛП» – Львів, 2009. – 312 с.

2. Геополітика України (Військовий аспект) / Гетьманчук М. П., Горевалов С. І., Панюк А. В., Ткачук П. П. – Львів: ЛВІ, 2004. – 836 с.

3. Конфліктологія: Навчальний посібник-практикум / Гетьманчук М. П., Сивак О. І., Турчин Я. Б., Ткачук П.П.,Шлемкевич Л. П. – Львів: ЛІСВ, 2007. – 307 с.

4. Геополітика. Військово-політичні аспекти / Гетьманчук М. П., Сивак О. І., Власюк С. І., Шлемкевич Л. П., Ткачук П. П. – Львів: ЛІСВ, 2008. – 400 с.

5. Ткачук П. П. Перша світова війна – горнило випробувань українського етносу / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. Військовий інститут НУ “Львівська політехніка”. Вип. 7. – Львів, 2005. – С. 266–283.

6. Ткачук П. П. Еволюція поглядів М. Грушевського щодо процесу військового будівництва УНР / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. – № 584. – Львів, 2007. – С. 89–93.

7. Ткачук П. П. Воєнно-політичні концепції урядів та стратегія армій України у 1917–1921 рр. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. № 6 (84). – Донецьк, 2007. – С. 80–85.

8. Ткачук П. П. Формування морально-бойових якостей особового складу Сухопутних військ Галицької армії в 1918–1920 рр. / П. П. Ткачук // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. – Вип.8. – Острог, 2007. – С. 233–245.

9. Ткачук П. П. Система вишколу командирів збройних сил Української Держави 1918 р. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. № 4(88). – Донецьк, 2008. – С. 87–90.

10. Ткачук П. П. Військові реформи в Українській Державі Гетьмана П. Скоропадського / П. П. Ткачук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВНУ ім. Лесі Українки. Випуск №14. – Луцьк, 2008. – С. 84–87.

11. Ткачук П. П. Формування командних кадрів збройних сил Центральної Ради / П. П. Ткачук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Вип. 1. – Тернопіль, 2008. – С. 75–79.

12. Ткачук П. П. Проблема формування Сухопутних військ за доби Директорії УНР / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. – № 612. – Львів, 2008. – С. 92–97.

13. Ткачук П. П. Організація та озброєння сухопутних військ коаліційних армій у Першій світовій війні / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. НАН України / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Вип. 16. – Львів, 2008. – С. 320–327.

14. Ткачук П. П. Утворення національних Сухопутних військ у процесі військового будівництва в добу Центральної Ради / П. П. Ткачук // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. – Вип. 10. – Острог, 2008. – С. 139–150.

15. Ткачук П. П. Командні кадри Сухопутних військ Галицької Армії 1918–1919 рр. / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. – Вип. 10. – Львів, 2008. – С. 188–201.

16. Ткачук П. П. Відродження українського капеланства та його виховна роль у період визвольних змагань 1917–1918 років. / П. П. Ткачук // Науково-популярний журнал “Воєнна історія”. – № 6 (42). – Київ, 2008. – С. 53–59.

17. Ткачук П. П. Створення та діяльність головної управи військового духовенства Армії УНР / П. П. Ткачук // Труди академії. НАОУ. – № 7 (87). – Київ, 2008. – С. 269–274.

18. Ткачук П. П. Капелани УГА на фронтах українсько-польської війни 1918–1919 рр. / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність НАН України / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Вип. 17. – Львів, 2008. – С. 123–129.

19. Ткачук П. П. Проблеми відродження національної артилерії в період української революції 1917 року / П. П. Ткачук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВНУ ім. Лесі Українки. – Вип. 15. – Луцьк, 2008. – С. 51–59.

20. Ткачук П. П. Сухопутні війська збройних сил європейських держав від середньовіччя до світової війни: ретроспективний аналіз / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. – Вип. 11. – Львів, 2008. – С. 198–222.

21. Ткачук П. П. Вирішення проблеми командних кадрів у Галицькій Армії / П. П. Ткачук // Воєнна історія. – 2008. – № 4 (40). – C. 76–82.

22. Ткачук П. П. Досвід мобілізації поборовців до Галицької армії 1918–1919 рр. / П. П. Ткачук // Ефективність державного управління. Збірник наукових праць. Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Вип.18/19. – Львів, 2009. – С. 247–253.

23. Ткачук П. П. УГА: бойова характеристика / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Вип. 18. – Львів, 2009. – С. 312–316.

24. Ткачук П. П. Освітньо-виховна робота в Галицькій армії (1918–1920) / П. П. Ткачук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. – Вип. 1. – Тернопіль, 2009. – С. 35–41.

25. Ткачук П. П. Діяльність Української Народної Республіки зі створення власних збройних сил (грудень 1917 – квітень 1918 рр.) / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. – № 634. – Львів, 2008. – С. 56–62.

26. Ткачук П. П. Артилерія збройних формувань української революції 1917–1921 рр. / П. П. Ткачук // Матеріали науково-практичної конференції “Соціально-економічні, психологічні та історичні аспекти трансформації Збройних Сил України”. – Київ, 2009. – С. 354–357.

27. Ткачук П. П. Особливості формування сухопутних військ України в добу революції 1917–1921 рр. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. – № 2 (93). – Донецьк, 2009. – С. 70–74.