Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Архітектура / Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури


Бєломєсяцев Андрій Борисович. Теоретико-методологічні передумови та реалії архітектурної практики Києва кінця XIX - початку XX століття : Дис... канд. архітектури: 18.00.01 . — К., 2003. — 176арк. : рис. — Бібліогр.: арк. 139-153.



Анотація до роботи:

Бєломєсяцев А. Б. Теоретико-методологічні передумови та реалії архітектурної практики Києва кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата архітектури зі спеціальності 18.00.01 – Теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури. – Харківський державний технічний університет будівництва і архітектури, Харків, 2003.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що в ній уперше зібрано, узагальнено й обмірковано значний фактичний та текстовий матеріал, який розкриває становлення та еволюцію як архітектурних, так і поза-архітектурних чинників формування архітектури Києва кінця XIX – початку ХХ ст. Вперше виявлено й на змістовному рівні розглянуто теоретичні проблеми, які були найактуальнішими у 1880–1910-х рр. для київського архітектурного процесу у його тісній взаємодії не лише з практикою архітектури, але й загальнокультурним контекстом. Дослідженням здійснено спробу виконати чи не перший крок від архітектурного пам’яткознавства до архітектурної культурології на матеріалі київської архітектури кінця XIX – початку XX ст. Зокрема продемонстровано, що одна з найважливіших світоглядних проблем практики міського розвитку зараз пов’язана з подоланням протиріч між цілями охорони історичної спадщини й задачами реконструкції та модернізації історичного центру Києва.

Дослідження теоретико-методологічних передумов та реалій архітектурної практики Києва зламу ХІХ–ХХ століть дозволило:

1) встановити, що предметом історії архітектури на сучасному етапі є форми реалізації історичної свідомості минулих часів, які представлені досліднику в культурних явищах самої архітектури як особливого типу суспільного буття, а також рівною мірою – формами живопису, скульптури, графіки, художньої, наукової та критичної літератури, поліграфії, декоративно-ужиткового мистецтва та інших галузей людської діяльності в їх взаємодії;

2) довести, що на зламі XIX–XX ст. головну увагу було зосереджено на проектуванні і зведенні споруд, які задовольняють духовні потреби суспільства, особливо тих типів, що виникли завдяки “новим типам” дозвілля, розваг (музейні та виставкові заклади, цирк, кінематограф);

3) пересвідчитись, що звичаї, світогляд, мистецтво, дозвілля, інженерія на зламі XIX–XX ст. зливаються у щось настільки загальне, що знання будь-якої попередньої історичної епохи (хронологічно) або сусідніх країн (територіально) включає вже і знайомство з їх мистецтвом: наприкінці ХІХ ст. знайомство з мистецтвом оточуючих країн, жвавий зв’язок художників Європи, Росії та України, з одного боку, й виникнення нових форм дозвілля, з іншого боку, ініціювали появу нових смаків вищих кіл суспільства, котрі, як правило, є найбільш консервативними;

4) констатувати, що конгломерат типологічних, політичних, духовних і матеріальних чинників створює те культурологічне підґрунтя, на якому слід розглядати процес розгортання архітектурної практики зламу ХІХ–ХХ ст., коли архітектор не тільки не перестав бути явищем архітектурного життя, а й опинився показовим чинником та законодавцем смаку елітного суспільного руху;

5) стверджувати, що регламентації Статуту будівельного, а також урядові постанови та обов’язкові рішення Київської міської думи торкалися передусім конструкційних, протипожежних та інших технічних обмежень процесу будівництва, пам’яткоохоронної діяльності. У жодній статті Статуту не знаходимо творчих рекомендацій архітектору – усюди йдеться лише про його соціальні та фахові обов’язки перед Будівельним відділом Міської управи та замовником. З цього випливає можливість визначити творчу свободу архітектора на зламі XIX–XX ст. у проектуванні будинків необмеженої поверховості;

6) з’ясувати, що Російська імперія мала три юридичні категорії будівельних законів та норм, а саме: державні закони й постанови центрального уряду; закони місцевого, муніципального значення; норми громадського будівництва;

7) на основі вивчення матеріалів з влаштування у Києві так званого “Історичного шляху” та зведення пам’ятника княгині Ользі 1911 р. показати, які саме політично-культурні чинники впливали на прийняття Міською думою рішень у галузі культури: з одного боку, це – шовіністична налаштованість, властива тодішній ідеології Російської імперії, з другого боку, – врахування місцевих традицій і рис національної самосвідомості киян;

8) взявши до ілюстрації критичні матеріали діяльності міського самоуправління Києва 1906–1910 рр., зосередити увагу на особливому, по-перше, у законодавчому плані, по-друге, в активізації будівництва, – аспекті далекоглядної політики центрального державного органу Києва як самостійного міста;

9) встановити, що в архітектурних формах павільйонів виставки 1897 р. відбився самий дух київського терену; романтичність київських природних ландшафтів збіглася з романтичністю архітектурного ландшафту, презентованого виставкою. Її павільйони стали ознакою не лише часу, але й романтичного настрою “узагальненого” київського зодчого кінця XIX ст., ознакою демократичних тенденцій мистецького життя Києва. Форми павільйонів виставки 1897 р. усе частіше починають використовуватися у проектах громадських споруд 1900-х рр.;

10) упевнитися, що виставка 1913 р. стала не лише штучним елементом міського розпланування, а саме певною моделлю архітектури Києва початку XX ст. Поєднання класицистичного принципу розпланування з мальовничо-парковим було певним продовженням мальовничості розпланування виставки 1897 р., але з урахуванням пластичних і смакових вимог часу. Виставки 1897 та 1913 рр. були лабораторіями вироблення стилю архітектури Києва зламу XIX–XX ст.;

11) показати, що у взаємодії понять “стиль” і “мода” стиль – це, так би мовити, факт, а мода – це ставлення суспільства або окремих його представників до цього факту. В соціальному смислі існування стилю поза модою неможливе, як і існування моди поза стилем: процес функціонування стилю в культурі відбувається завдяки моді. Якщо ми розуміємо архітектуру як соціальний процес, то саме завдяки моді стиль може мігрувати як в архітектурних формах, так і приходити до архітектурних форм з форм художніх. Цим міркуванням пояснюються одразу дві речі: по-перше, існування стилю як художнього явища й, по-друге, існування моди як розповсюджувача цього явища – в їх взаємодії;

12) продемонструвати, що міфологічність мислення, притаманна митцям зламу ХІХ–ХХ ст., відбивалася у двох напрямах: по-перше, це використання письменником, художником, архітектором традиційних міфологічних сюжетів та образів, прагнення досягти інтерпретованої схожості ситуацій літературного, художнього, архітектурного твору з відомими міфологічними сюжетами; по-друге, спроба моделювання дійсності за законами власне міфологічного мислення. Останнє відбилося на фасадах київських будинків у формах маскаронів, каріатид, атлантів, тварин, сюжетних композицій на фризах та латинських написах на фасадах будинків, переважно житлових;

13) вказати, що лібералізація академізму в мистецтві, сприяння виникненню модернізму в архітектурі ініціювала заснування у Києві низки художніх закладів і товариств, які справляли значний вплив на формування мистецького уподобання художників і архітекторів. Архітектурний пейзаж київських митців-модерністів якнайбільше вплинув на формування сучасного на той час ставлення суспільства до мистецтва й архітектури на київському терені початку ХХ ст. Проблема стилю в архітектурно-художньому житті Києва була не стільки світоглядною, скільки практичною й підвладною моді, яка корінилася у художніх уподобаннях Європи і визначалася у конкретних стосунках між замовником і архітектором;

14) стверджувати, що Київ початку ХХ ст. йшов загальноєвропейським шляхом розвитку архітектури, наслідував моду на модерн, яка склалася у всіх значних містах Європи і Росії, але зразків вищого ґатунку, які являють нам об’єкти європейських центрів модерну, у Києві небагато;

15) встановити, що архітектурна творчість київських зодчих, які працювали у стилістиці модерну, може бути розподілена за трьома напрямами: розпланувально-декоративним, декоративно-фасадним та стилізуючим. Значний вплив на розвиток ідеології модерну у містобудівному відношенні мала “вулична поліграфія” (афіші, плакати, реклама), а також загальне використання київськими типографіями модерних гарнітур шрифтів у різних видах друкованої продукції, яка складала той дух епохи, який називаємо добою модерну;

16) встановити, що модерн в архітектурі Києва опинився раціоналістичною альтернативою романтизму, який існував на київському терені завдяки особливостям рельєфу і архітектурним формам, що найбільш яскраво виявилися у павільйонах виставки 1897 р. На відміну від інших столичних міст у Києві неокласика не користувалася особливою шаною у середовищі архітекторів. Найбільш масовим у рамках раціоналістичного, позбавленого конкретних стилістичних уподобань з минулого, був т. зв. “цегляний стиль київських підрядчиків”, який брав з історизму стилізовані форми попередніх стилів й інтерпретував їх;

17) акцентувати, що головною особливістю архітектури центральних районів Києва була палітра містобудівних й архітектурно-стилістичних можливостей і прийомів, з яких кожний мав право на життя. З одного боку, це самоусвідомлення Києва як європейського міста (модерн), як унікального за розплануванням міста (романтизм), з іншого боку, – прагнення залишатися містом Російської імперії (неокласика) й наслідувати історії світового зодчества (історизм);

18) продемонструвати, що одна з найважливіших світоглядних проблем практики міського розвитку на теперішньому етапі пов’язана з подоланням протиріч між цілями охорони історичної спадщини й задачами реконструкції та модернізації історичного центру Києва. У більшості міст України і особливо в Києві зони охорони фактично стали зонами охорони від проектування і проектувальників, що веде до стагнації розвитку міста. Проект новобудови слід розглядати не як новий центральний елемент більш широкої розпланувальної ситуації, а як засіб проявлення й загострення вже існуючої системи відношень, індивідуальних якостей місця; тому проблеми охорони спадщини історичного центру мають розглядатися лише у контексті розпланувального розвитку міста в цілому.

Публікації автора за темою дисертації

1. Бєломєсяцев А. Б. Особливості методологічних засад студіювання історії архітектури Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Архітектурна спадщина України. – К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. – Вип. 5. – С. 391–394.

2. Бєломєсяцев А. Б. Київські виставки 1897 та 1913 років як формотворчий чинник розвитку архітектури Києва кінця XIX – початку XX століття: Теоретичний аспект // Теорія та історія архітектури і містобудування: Зб. наук. пр. – К.: НДІТІАМ, 2002. – Вип. 5. На честь О. М. Годованюк. – С. 167–182.

3. Бєломєсяцев А. Б. Законодавчі чинники виникнення особливих рис архітектури і містобудування Києва на зламі ХІХ–ХХ століть // Досвід та перспективи розвитку міст України: Зб. наук. пр. – К.: Діпромісто, 2003. – Вип. 5. – С. 146–157.

4. Бєломєсяцев А. Б. Збереження київської забудови кінця XIX – початку XX століття як проблема сучасного архітектурно-розпланувального розвитку міста // Містобудування та територіальне планування: Зб. наук. пр. – К.: КНУБА, 2003. – Вип. 15. – С. 3–11.

5. Фотоспомин: Київ, якого немає (Анотований альбом світлин 1977–1988 років) / Відп. ред. А. Б. Бєломєсяцев, А. О. Пучков, О. С. Червінський. – К.: Голов-київархітектура; НДІТІАМ, 2000. – 408 с.: іл.

6. Беломесяцев А. Архитектурный “мусор” дает людям возможность бороться за жизнь // Киевские ведомости. – 1998. – 27 марта. – С. 7.

7. Беломесяцев А. Красные линии // Киевский телеграф. – 2001. – № 45. – С. 23.

8. Беломесяцев А. Бег с препятствиями, или Кое-что о согласовательном процессе // А.С.С. – 2002. – № 10 (41). – С. 130–133.